Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Ну, добрий розум, коли він у «Великих-ГУ-синіх», а пуття там же разом з двома моїми монетами по сто су.

— Як же така людина, як ви, довела себе до жебрацтва? Бо при теперішньому стані речей селянин повинен закидати самому собі своє нещастя; він вільний, він може розбагатіти. Тепер не так, як колись. Якщо селянин зуміє збити копієчку, він завжди знайде продажну землю. Він може її купити, і він сам собі пан!

— Я бачив колишні часи і бачу теперішні, любий мій учений паночку, — відповів Фуршон, — вивіску змінено, це правда, а вино весь час те саме! Сьогоднішній день тільки молодший братик учорашнього. От напишіть-но про це по своїх газетах! Хіба нас визволено? Ми так само приписані всі до того ж села, і пан завжди тут, я зву його Праця… Мотига — всі наші статки — не виходить у нас з рук. Хай — чи на пана, чи на податок, який все, що є кращого в нас, забирає,— однаково треба все життя трудитися в поті лиця.

— Але ви ж можете обрати собі якусь іншу роботу, спробувати щастя в іншому місці? — сказав Блонде.

— Ви кажете: пошукати щастя?.. А куди ж я піду? Щоб піти із свого округу, мені потрібен паспорт, який коштує сорок су! От уже сорок років, як я не чув, щоб у мене в кишені видзвонювала об сусідку поганенька монетка в сорок су. Щоб іти світ за очі, треба мати стільки ж екю, скільки трапиться сіл, а небагато в нас знайдеться Фуршонів, в яких є на що побувати в шести селах! Тільки військова служба витягує нас із наших громад. А навіщо нам вона, ота армія? Щоб полковник жив коштом солдата, як багатій живе коштом селянина. Чи знайдеться на їхню сотню хоч один полковник, що вийшов із нашого черева? Тут, як і скрізь, багатіє один на сотню загиблих. А чому вони гинуть?.. Один бог знає, та лихварі теж! А тому найкраще за все, що ми можемо робити, це сидіти по своїх селах, куди нас не згірш за овець загнали теперішні обставини, як раніш заганяли поміщики. І чхати мені на те, хто він такий, той, хто мене сюди прикував! Чи прикував мене сюди закон неминучості, чи поміщик, — однаково я приречений без кінця в землі копирсатися. І скрізь, хоч би де ми були, ми її, землю, й копаємо, й риємо, і угноюємо, і обробляємо для вас, що народилися багатими, як ми народилися бідними. Усі ми повік будемо такі ж самі, лишимося тим же, як і є… Наших, що виходять у люди, куди менше, ніж ваших, що сиплються вниз!.. Ми хоч і не вчені, а цю справу теж добре вивчили; не треба нам дорікати усякою дрібничкою. Ми вас лишаємо в спокої, лишіть же й нас… А то, коли справа отак далі піде, вам доведеться нас годувати по ваших тюрмах, де куди краще, як на нашій соломці… А хочете лишатися хазяями, то ми завжди будемо ворогувати, сьогодні, як і тридцять років тому. У вас — усе, у нас — нічого, ви не можете вимагати від нас ще й дружби!

— От що зветься відкритим оголошенням війни, — сказав генерал.

— Ваша вельможність, — продовжував Фуршон, — коли Eги належали бідоласі пані (хай помилує господь її душу, бо вона недобре співала в своїй молодості), ми жили щасливо. Вона не заважала нам підгодовуватися на її полях та брати дрова з її лісу і від цього не збідніла. А ви, хоч ви й не бідніші за неї, ви на нас полюєте не більше, не менше, як на лютих звірів, і тягаєте нашу бідноту по судах!.. Ну, це скінчиться погано! Бути через вас страшному лиху! Я оце бачив, як ваш сторож, отой кволий Ватель, мало не вбив злощасну бабусю за поліно дров. Вас зроблять ворогом народу, проти вас будуть оздоблюватися на всіх сільських вечорницях; вас будуть так само проклинати, як благословляли покійну пані! Прокляття бідноти, ваша вельможність, воно росте, воно виростає куди вище за ваші найвищі дуби, а дуб дає шибениці… Ніхто тут не каже вам правди, — то от вам вона, ця правда! Я щодня чекаю на смерть, я мало чого втрачу, коли вам у додачу викладу її, оцю саму правду… Разом з Вермішелем граючи до танців селянам по великих святах у «Кав'ярні миру» в Суланжі, я чую їхні розмови: ну так-от, вони погано настроєні, і вони вам зроблять тяжкеньким життя в цьому краї. Коли ваш проклятий Miшo не зміниться, вас примусять його замінити… Ця правда, разом з видрою, коштує двадцять франків…

В той час, як старий вимовляв цю останню фразу, стало чути, як наближаються чоловічі кроки, і той, кому щойно загрожував Фуршон, без доповіді увійшов в їдальню. З погляду, яким Мішо окинув захисника бідняків, було легко здогадатися, що загроза дійшла до його слуху, і вся сміливість Фуршона зникла. Цей погляд вплинув на мисливця на видр так само, як зустріч з жандармом на злодія. Фуршон почував свою вину; Мішо, здавалося, мав право вимагати від нього звіту в словах, одверто розрахованих на залякування мешканців Егського замку.

— Оце військовий міністр, — сказав генерал, звертаючись до Блонде і вказуючи йому на Мішо.

— Пробачте, пані,— сказав цей міністр графині,— що я пройшов крізь вітальню, не запитавши в вас, чи бажаєте ви мене бачити; але невідкладність справи примушує мене переговорити з генералом.

Просячи пробачення, Мішо спостерігав Сібіле, який, в душі радіючи зухвалим промовам Фуршона, не виявляв цього на своєму обличчі ні перед ким із тих, хто сидів за столом, бо всіх їх украй зацікавив Фуршон, між тим як Мішо, що із своїх таємних міркувань постійно спостерігав Сібіле, був вражений виразом його обличчя і його загальним виглядом.

— Він добре, як сам каже, заробив свої двадцять франків, пане графе, — вигукнув Сібіле. — Видра коштувала вам не дорого…

— Дай йому двадцять франків, — наказав генерал своєму