Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Старий Мілош, певно, весь кипів від люті, але стримував себе й мовчав. Часом підводив очі з запаленими повіками, закушував сивий вус, і його здоровенна кістлява рука, яку він тримав на коліні, нервово тремтіла. Останнє запитання, кинуте з викликом, вивело Мілоша з терпіння. Знялася вгору його рука.

— Ні з вами, ні з ними! — раптом вигукнув він. — Я вас не знаю й знати не хочу. Ви стоїте перед і мною обидва живі й здорові, а де мої сини?.. Як ви сміли увійти сюди?.. Ніби не знаєте, що ваш батько наказав одного з синів моїх убити, а другого осліпити? Ви прийшли нагадати мені, що я повинен відомстити за кров дітей своїх — зараз же наказати одного з вас убити, а другому виколоти очі і кинути їх псам.

Обидва сини Хвостка, почервонівши від гніву, мимоволі схопились за мечі, що висіли у них на пасі, і неспокійно перезирнулися. Старий вдивлявся в їхні молоді, квітучі обличчя, ясні очі, і гнів разом з жалем все сильніше опановував його. Молоді князі мовчали.

— Ви мені тут, у моєму дворі, смієте наказувати… примушувати мене?.. Ви… мені?!

Старший ще більше почервонів від гніву.

— Я маю таке ж право, як і мій батько! — вигукнув він, тупнувши ногою і гордо піднісши голову. — Я закликаю вас воювати за спільний наш рід. Мій батько тому й наказав убити вашого сина, що той виступив проти нього і зчинив бунт; а другого осліпив — бо цей ішов братовою доріжкою і робив те ж саме… Радійте, що він йому життя дарував.

Мілош раптом підвівся, витяг з-за пазухи ріг, підніс його до вуст і затрубив. З усіх кінців подвір'я почала збігатися челядь. Сини Хвостка, не знаючи, що їх тут чекає, тільки мечі стискали в руках, ставши пліч-о-пліч; обличчя в них зблідли. Попереду біг старий смерд, злякано дивлячись на князя, — хотів довідатись, що сталося. Мілош стояв і весь тремтів; показавши рукою на непрошених молодих гостей, він вигукнув не своїм голосом:

— Зв'язати їх… і кинути в льох! У льох!

— Нас — зв'язати? — гаркнув старший, кинувшись до Мілоша. — Як ти смієш?

— Ви самі шукали цього, самі попали мені до рук, щоб я відомстив за синів своїх… їх кров жадає вашої крові… Один з вас загине, а другий осліпне.

Він відвернувся й показав рукою на них людям, що поспішали сюди:

— Зв'язати їх!.. До темниці!

Умить налетіла челядь на князів, а ті, притиснувшись один до одного, добули мечі й приготувалися захищатись. Раптом слуга кинувся і, підчепивши молодшого, повалив його додолу, інші вхопили князів за руки. Зчинився гамір і крик, їх обох, незважаючи на одчайдушний опір, зв'язали на землі. Із хат повибігали жінки, слуги — всі, хто тут жив; загавкали собаки, хижо загарчав, спинаючись на лапи, ведмідь. Обох князів повели до темниці. Це була звичайнісінька яма, викопана під валом у землі, з усіх боків обкладена бруссям; вхід до неї закривала важка колодязна ляда. Звідси довгий спуск вів униз, у вологу печеру. Синів Хвостка несли на руках, волочили по землі, нарешті, хоч як вони опирались, вкинули в яму, одразу ж зачинили ляду й завалили її важким каменем.

Гамір умить затих. Старий Мілош, важко дихаючи і стогнучи, ходив по подвір'ю, раз у раз шарпав на грудях сорочку, потирав чоло й стискав кулаки; його довга сива борода розвівалась на вітрі. Здавалося, він боровся з собою. Обличчя в нього іноді лагіднішало, іноді дико перекошувалось, то смутніло, то веселішало. Він думав, як би його відплатити за власних дітей, але ті, на кому хотів помститися, були для нього онуками, сиротами без батька й матері. У той час, як Мілош метався, збираючись для здійснення вироку покликати Гулю, в дворі, незважаючи на затишшя, панували неспокій і тривога. Мілошеві люди впізнали дітей останнього князя і, хоча й розправились над ними так, як їм наказали, страшенно були вражені і настрахані усім цим, що довелось їм. вчинити. У них пробудилася жалість. Увесь двір був на боці Лешків. Невільницьки слухняні челядники були по-рабськи прив'язані до своїх панів. Вони якось дивно перешіптувались, поглядаючи здаля на Мілоша, котрий, широко ступаючи і щось говорячи до самого себе, походжав під дубами.

Гуля, якого ще називали Обром, стояв неподалік, відчуваючи, що може знадобитися. Князь Мілош сам вирізнявся величезним зростом та силою. В ті часи не один славився цим, але кат Гуля за всіх у дворі був вищий і сильніший. Подейкували, що рін потомок обрів, які колись підкорили собі дулібів і знущалися над ними, жінок їхніх впрягали собі до возів, аж поки сини нещасних не перемогли цих гнобителів. Гуля Обр мало чим нагадував людину: скидався скоріш на прирученого звіра, хоч би й того ведмедя, що завжди вилежувався біля ніг у старого Мілоша. Він не міг увійти в жодні двері, щоб не зігнутись удвоє; віз із сіном брав на плечі і ніс, як інші — в'язку сіна. Не було такого звіра, який зміг би встояти перед ним, а людей він м'яв своїми руками, як солому. Геть зарослий густим волоссям, Гуля майже не потребував одежі. Харчувався здебільшого сирим м'ясом, а взимку спав у снігу. Виконання найжорстокішого наказу було для нього приємною розвагою. Коли звертались до Гулі, він у відповідь сміявся і щось невиразно белькотів. У городищі Гуля багатьох заступав, бо ні оскаженілий жеребець, ні жодна інша жива істота, аби тільки впіймав її, не були для нього страшними.

Князь уже не раз спрямував погляд на Обра, а той неспокійно стояв і дивився на нього, — чекав кивка. Тричі Мілош повертав до нього голову, але слово в нього завмирало на вустах.

Раптом затарабанили у ворота й почулися крики; хтось вимагав, щоб випустили князів. Сторожа, зійшовши на поміст, що височів над брамою, побачила внизу цілий загін, а з лісу сунули все нові й нові лави. По одежі й зброї легко можна було впізнати німців, поморців, кашубів, а також Лешкових домочадців, що змішалися з ними. Щораз гучніше лунали крики юрми, що домагалася князів. Мілош палав бажанням наказати Оброві, щоб той задушив їх обох і викинув за ворота.

З кожною хвилиною збільшувався натовп; залишене в лісі військо за поданим гаслом стягувалось до городища й оточило його з усіх боків. Ті, хто стояв попереду, грізно наполягали, щоб випустили князів. Залога, вибігши на вали, почала, за тогочасним звичаєм, перемовлятися й лаятися з ворогом.

Старший смерд, побачивши біля замку рать, вжахнувся і кинувся