Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

– Привіт, моя Валентинко, я так скучив, – впивається Віталік мені в губи. Солодкий, пристрасний. Обійми такі міцні, такі ніжні, такі шалені. Впевнена мені буде приємно з ним, казково…

– Привіт, я теж, – шепочу між поцілунками.

– А чого ти вирішила сьогодні поїхати туди? – вологі губи ковзуть обличчям. Лоскітно, томливо… Не можу розтулити повіки, пливу в його руках. Ніжний такий.

– Хочу побути з тобою наодинці без зайвих очей, – куйовджу йому волосся.

– Валю, сонечко, кохана, – цілує в шию.

– Віталику, то може ми вже поїдемо звідси, подалі від цікавих очей, – пригадую, що з мансарди будинку прекрасно проглядається цей майданчик. 

– Так, звичайно, кохана, – ще один цьомчик, і за кілька хвилин Toyota CAMRY плавно виїжджає на трасу. Віталік мчить до будинку моїх батьків, а я спостерігаю, як змінюються знайомі картинки й уявляю, як все буде.

– Кохана, ти чого така заворожена сьогодні, – Віталік зупиняється на світлофорі.

– Просто задумалась. Давно не була вдома. Розумієш, спогади. Непросто все це, – в моїх словах є якась частина правди, але не вся. Не можу ж я йому отак з бухти-барахти озвучити, який сюрприз на нього чекає. 

Ще один поворот, спуск, і ми потрапимо на територію котеджного містечка «Софіївка», а там вже близько будинок батьків. Останній раз я була там три місяці тому зі Стасом. Навідувались, щоб перевірити, як персонал  справляється з обов'язками. Станіслав залишив якісь зауваження, поки я гуляла будинком. Потім він давав якісь розпорядження садівнику, який приходить двічі на тиждень: щовівторка та щочетверга доглядати за насадженнями та садом. У ті ж дні з'являються дві пані  тільки для прибирання будинку. Зараз там ніхто не куховарить. Тепер доведеться когось найняти на  цей неповний місяць, що залишився до мого від'їзду на навчання за кордон. Я таки їду у Дрезден. Станіслав наполіг.

Сьогодні п'ятниця, отже ми з Віталіком зможемо усамітнитись. Поки їдемо, вирішую через додаток замовити доставку продуктів з супермаркету. Залипаю у телефоні.

– Валентинко, ти чого зависла в тому смартфоні. Тобі не цікаво зі мною? 

– Віталику, та що ти таке собі вигадав? Навпаки, мені з тобою дуже цікаво, – і то чиста правда. Мене просто захоплюють його розповіді, історії, а його незабутні жарти... Люблю, коли він веселий. Кумедний такий. Правда, інколи він про щось задумується і, здається, геть зникає з радарів. Щось його мучить, але він не розповідає, а я не насмілююсь запитати. Можливо колись сам розкаже. Не маю дурної звички лізти комусь в душу. Сама не люблю подібних речей.  –  Просто я хочу через додаток  з супермаркету замовити нам якихось продуктів. Ти ж знаєш в будинку давно ніхто не живе, холодильник порожній.

– Люба, я про це вже подумав. У мене в багажнику дещо є. Перед тим, як їхати до тебе, я заїхав у супермаркет. Там у мене вода, фрукти, сир, м'ясна нарізка, йогурт, твій улюблений фруктовий чай, шоколад, горішки, кава, тостовий хліб, масло… Одним словом, глянеш. Якщо ще чогось захочеться, можна буде дозамовити пізніше.

– Віталику, ти просто скарб, а не хлопець, – посміхаюся та посилаю йому повітряний цьомчик, паралельно дистанційно відкриваючи ворота. І Toyota CAMRY вже зарулює у двір будинку. 

Крафтові пакети, наладовані продуктами ми заносимо на кухню. Я розбираю, а Віталік розставляє по місцях. Дістаю вино, рожеве, Піно Нуар. Офігіваю.

– А про це ти мені нічого не казав, – грайливо посміхаюся, тримаючи пляшку в руках.

– Та то так, випадково. В супермаркеті якраз була презентація, гарна ціна, от я й вирішив купити, знадобиться. Воно ж їсти не просить. Валю, воно слабеньке, – виправдовується мій хлопець. Наче я проти. Милий такий, кумедний. Вирішую скористатись моментом.

– Віталику, а у мене ідея. Як ти поставишся до того, якщо ми влаштуємо собі романтичну вечерю? Недаремно ж ти вино купував, та й ананас з виноградом стануть в пригоді.

– Романтичну вечерю?  – удає, що не відразу зрозумів.  От хитрющий. Напевне в тій розумній голові від самого початку був такий задум.

– А давай. Тільки треба щось замовити з ресторану, бо у нас тільки  вино та фрукти.

– То давай, погортаємо в інтернеті. Подивимось, що цікавого пропонують заклади неподалік. Чи, можливо, у тебе є щось на прикметі, бо у мене в тому питанні повний штиль. Я давно не жила в цьому районі, тому не знаю що тут і як.

– Взагалі-то я знаю один дуже пристойний ресторан неподалік, який працює на доставку, – дивиться на мене Віталік. 

– Ну от і чудово. Не варто більше заморочуватись. Подивимось їхню менюшку, глянемо, що пропонується на доставку, – посміхаюся, а Віталік відразу береться до справи. Мені ж насправді зовсім не хочеться їсти. Хвилююся, як воно все буде. Я стільки про це читала, про перший раз всякого, різного. Але чого мені хвилюватися? Віталік точно все зробить правильно, навіть не сумніваюся. Тому заспокоююсь, беру його за руку, і ми всідаємося на рудому шкіряному дивані на кухні. Віталік вже гуглить.