Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Але чому?

Люція вже не могла опанувати себе. Сльози навернулись їй на очі, з грудей вирвалося здавлене ридання. Зляканий Кольський схопив її в обійми і сильно притиснув до себе.

– Кохана! – повторював він. – Заспокойся, кохана!

Тим не менше вона не могла задушити ридання. Вона відчувала руки, які підтримували її, але не мала сили вирватися з них. Відчувала його ніжні, сердечні і такі бажані поцілунки на своєму волоссі. І тим чіткіше відгукувалось в її свідомості, що вона має відмовитись від них назавжди, до кінця життя.

Кольський посадив Люцію у фотель і, стоячи на колінах, благав найніжнішими словами заспокоїтися. Поступово до неї поверталась здатність говорити. Він витирав їй очі і щоки своєю хусточкою.

– Я ніколи не залишу тебе, моя кохана, – говорив він. – Я не віддам тебе нікому.

– Янеку… Янеку… – шепотіла вона й обвила руками його шию.

У раптовому пориві він пригорнув її до себе.

– Ти кохаєш мене! Я знаю, що кохаєш!

– Тебе, тільки тебе!

– Ось бачиш, яке це щастя! Яке це велике щастя, – говорив він голосом, хрипким від хвилювання. – Ми одружимось і не розлучимось ніколи! Ніщо не розлучить нас, найдорожча моя і єдина!..

Люція, кусаючи губи, відштовхнула його від себе і похитала головою.

– Ні, Янеку… Ні… Я кохаю тебе, але ти дуже добре знаєш, що я невільна, що я не можу розпоряджатися собою. Ми обоє маємо змиритися з цим. І тут нічого не поробиш…

Він подивився на неї зі страхом.

– Як я маю розуміти, що ти невільна? Що ти хочеш цим сказати?

– Що у мене є зобов’язання, від яких я не можу відмовитись.

Він узяв її за лікоть.

– Люціє, це означає, що ти його…. що вас із ним пов’язує…

Вона зрозуміла питання, яке він не міг вичавити з себе, і живо запротестувала:

– О ні, не дай Боже! Але є зобов’язання у сто разів сильніше, ніж…

– Ніякі зобов’язання, – спалахнув він, – не можуть бути сильніші від справжнього почуття.

Вона заперечила рухом голови.

– Це дуже простий підхід. Ні, я так не можу. Я не могла б розпочати з ним про це розмову. Ці слова не змогли б вимовити мої вуста. Досить лишень подумати про те, яким трагічним було життя цієї людини, скільки образ незаслужено впало на нього, як багато лиха трапилось йому, цього доброго чоловіка з чутливим серцем, людину дивовижної душевної чистоти. Ні, Янеку. Я, на жаль, занадто пізно покохала тебе. І тепер уже нічого не можу зробити. Я б зневажала саму себе, коли б мала приєднатись до когорти тих людей, які образили його. Ні, Янеку, я б не змогла жити, знаючи, що я зробила підлість… Важко мені, бачить Бог, як важко, але цьому вже не можна зарадити.

– Люціє, – почав він, але вона перервала його:

– Не будемо більше говорити про це. Чому маємо мучити себе даремно?

– Але вислухай мене. Я повністю переконаний, я знаю про те, що професор принаймні не вимагатиме, щоб ти виконала свою обіцянку.

– Звідки ти можеш знати про це? – спитала вона здивовано.

– Він сам сказав мені про це.

– Як це?.. Ти говорив з ним про це?! Це неможливо!

– Не про це. Але я переконаний, що він навмисно хотів дати мені зрозуміти, щоб я не втрачав надії повернути тебе.

– Хотів дати зрозуміти?.. – сказала вона з сумною посмішкою.

Кольський втратив терпіння.

– Ну, так от, я повторю тобі нашу розмову. Ні з того ні з сього він запитав мене, скільки мені років і чому я не женюсь. А потім він почав вмовляти мене одружитися і ясно дав зрозуміти, що не слід одружуватися у старшому віці і що не можна одружитися на жінці набагато молодшій від себе. Це досить конкретно прозвучало як пропозиція: якщо кохаєш, то бери її. З мого боку не зустрінеш жодних перешкод, бо я не одружуся з нею.

На якусь мить в очах Люції зблиснула радість. Вона не сумнівалася у правдивості слів Кольського. Напевно Вільчур сказав йому про це і сказав, можливо, навмисне. Однак це не розв’язувало рук Люції, не відкривало вільну дорогу.

Люція зрозуміла ситуацію таким чином. Професор після повернення дійшов висновку, що за час його відсутності її почуття зазнали змін. Так само як пан Юрковський, як і той літній чоловік, який назвав її і Кольського підходящою парою, Вільчур відкрив її любов до Кольського. І цей шляхетний чоловік, життя якого було суцільною смугою самопожертви на благо інших, і цього разу вирішив учинити так само. Нове зречення і ще одна болюча сторінка в щоденнику життя. Але Люція не могла, просто не мала права підписати цю сторінку. Ні за що на світі! Звичайно, він має право зробити шляхетний і, можливо, найщиріший жест зречення, але вона була б істотою без честі і совісті, якби прийняла цей дар від нього, від людини, яка вже роздала все і у якої все забрали. Вона з ним і має з ним залишатися.

Вона знала, як слід учинити. Якнайшвидше відправити Кольського до Варшави, впоратися зі своїми нервами і кожним словом, кожним жестом день за днем доводити Вільчурові, що вона не змінилася, що, як і раніше, єдине її бажання – стати його дружиною.

Вона встала і, поправляючи перед дзеркалом волосся, спокійно сказала:

– Ні, пане Янеку. Це анітрохи не змінює ситуації.

– Як це не змінює? – здивувався він. – Адже він відверто повертає вам свободу. Люціє, що ви говорите?

– Повертає, але чому? Якими мотивами він керується?

– Це не має значення.

– Має. Він відмовляється тільки тому, що вважає, що я вас… люблю.

– Але ж це правда!

– Але якби він про це не здогадувався, я впевнена, не відмовився б від мене.

– Проте якщо вже здогадався, – зауважив Кольський, – усе для нього стало зрозуміло. Що тут зробиш?

– Переконаю його у тому, що він помиляється.

Кольський обурився.

– Це безглуздо! Це злочин проти власних почуттів!

– Ще більшим злочином було б приректи його на самотність, розтоптати його почуття, позбавити його залишків надії. Ні, пане Янеку. Ви не можете вимагати цього від мене. Якби я так вчинила, то спогад про це отруїв би все моє життя, понівечив би кожну хвилину нашого щастя. Ні, пане Янеку, ми не можемо так вчинити.

– Заради Бога, панно Люціє! А чи розумієте ви, що, залишаючись з ним, ви раз і назавжди перекреслюєте своє і моє щастя?

Вона кивнула головою.

– Знаю. Але досі всі перекреслювали щастя професора. Дружина кинула його через якогось молодика, довгі роки він жив у страшній нужді, поневірявся, його саджали у в’язницю, щоб нарешті, коли до нього повернулася пам’ять, стати мішенню найогидніших наклепів, чистої води брехні, непристойних інтриг. Його позбавили майна, становища, вигризли зі столиці. Навіть рідна дочка його майже забула. Ні, пане Янеку. Ні. Я б воліла краще померти, ніж опинитися серед усіх тих, хто за його великодушність, за безмежну доброту і шляхетність заплатили йому підлістю. Якщо ви цього не зрозумієте, то я дійсно буду переконана в тому, що у вас черстве серце і ми з вами ніколи не знайдемо спільної мови.

В її голосі прозвучала гіркота, а Кольський опустив голову і після паузи сказав:

– Я розумію