Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Я не встигаю підібрати слів, щоб виказати йому підтримку та розуміння, адже моє співчуття і жаль через те, що сталося, Ліам відчуває і сам. Та привид вже продовжує говорити — спокійно і відсторонено:

— Зараз я озираюсь назад і розумію, що зрештою це пішло мені на користь. Після чергового експерименту, який мало не коштував мені життя, я втратив надію отримати від нього хоча би дрібку тепла чи схвалення. Тому… теж відсторонився. Спочатку взагалі хотів кинути навчання — просто на зло Астарду, але… Вчасно усвідомив: якщо комусь від цього і буде гірше, то тільки мені.

Подумки відмічаю: не знаю, скільки йому на той момент було років, але така розсудливість не може не тішити.

— Я і до цього був дуже навантажений навчанням, а після — взагалі почав ігнорувати все, що з ним не пов'язане. В результаті… У вісімнадцять років — третій ранг з некромантії, у двадцять один — другий, у двадцять шість — перший…

Цікаво, скільки разів за цей вечір я ще здивуюсь талановитості, неймовірній працьовитості та цілеспрямованості Ліама?..

І водночас розумію: якби у мене народилась така обдарована дитина, то я хіба що б тільки не молилась на неї. Але слідом приходить не дуже приємна думка: раптом Астард навмисне діяв настільки жорстоко, щоб відштовхнути Ліама і спрямувати його до використання всіх можливостей для усвідомлення та опанування власних здібностей?..

Складне запитання. Якщо це правда, то за таку могутність заплачено надвелику ціну, як на мене.

— Десь у тридцять п'ять-тридцять сім років я планував стати наймолодшим архімагом не лише серед некромантів, але й за всю історію магів загалом. Та не судилося, як бачиш, — Ліам на кілька секунд замовкає, перш ніж продовжити. — Тому що у двадцять вісім я познайомився з леді Ерзебеттою Арід.

І хоча я вже погано бачу обличчя привида у сутінках, та все одно помічаю — і відчуваю в голосі — його ніжну усмішку, що відбивається болем в моєму серці. Та вже за мить на тонкі риси обличчя некроманта набігає болісна тінь.

— Астард не схвалював моє захоплення нею. Навіть спромігся прямо повідомити, що вона мені не пара, але… Я вперше в житті закохався, і чхати хотів на його думку стосовно цього.

Гіркота наступних його слів відбивається полиновим присмаком в моєму останньому ковтку чаю, що вже встиг охолонути.

— І, як не прикро це визнавати вже зараз, за підсумком всієї ситуації він таки мав рацію…

Що ж, добре, що хоча б тепер він це визнає. Можливо, таке усвідомлення стане першою сходинкою до порозуміння батька та сина? Хоча, бажання цього з одного боку ще не означає, що друга сторона піде назустріч. За умови навіть наявності цього бажання. Та й цей Астард, схоже, ще норовливіший за Ліама.

— Можливо, він дійсно прагнув вберегти мене від серйозної помилки. Та й безглуздо заперечувати — він дав мені можливість навчатися у кращих магів, в число яких входив і сам… — некромант зітхає. — Але на той момент мене вже взагалі не цікавило, чого він хотів чи прагнув. Того, що було понад усе потрібно мені, я від нього так і не отримав. От такий я самолюбивий та невдячний покидьок.

Остання фраза лунає з неприхованим сарказмом.

Майданчик другого поверху вже повністю занурений в темряву. В ній я бачу лише холодне внутрішнє сяйво блакитних очей. Зустрівшись з ними поглядом, я мимоволі опускаю повіки, щоб утримати непрохані сльози. Тепер, через розуміння умов становлення Ліама, його почуття до моєї двоюрідної прабабусі у моїй уяві набувають ще трагічнішої глибини. Адже мені стає зрозуміло, чому він так відчайдушно в неї вчепився.

— Історію стосунків з Ерзебеттою переказувати не буду, — сухо повідомляє привид. — Ти й сама знаєш, чим все закінчилось.

Мовчки киваю, погоджуючись. Дійсно, це було б надто боляче. Для нас обох.

— Коли я дізнався, що вона загинула… — Ліам затинається, але майже одразу продовжує: — Я був готовий на все, щоб повернути її до життя. Та вона не захотіла. Кілька тижнів після цього, — чи то мені знається, чи то привид дійсно ніяковіє при цих словах, — я просто не пам'ятаю.

Болісна цікавість, підточує мене зсередини, вимагає спитати його про те, яким саме чином він досягнув рятівного забуття. Але розумію, що ні мені, ні самому привиду від цього теж легше не буде. Натомість ставлю інше, хоч і не менш болюче запитання:

— А що Астард? Він якось… прокоментував це? Щось зробив?

— Я уникав його. Заборонив йому навіть наближатися до мого маєтку. Менш за все хотілося тоді чути, що він мене попереджав, — лунає похмура відповідь. — А з огляду на те, що я тоді був… дещо не при ясному розумі, це б напевно закінчилося погано для когось із нас.

Ліам замовкає. Надовго. Я ж ловлю себе на думці, що попри таку заборону, якийсь спосіб наглядати за своїм сином на відстані архімаг напевно мав. І що далі, тим чіткіше усвідомлюю: мені хочеться дізнатись, як всю цю історію бачить інша сторона. 

Попри те, що Астард все ще не викликає у мене симпатії через свою жорстокість до власної дитини, я несподівано починаю йому… співчувати. Зовсім трошки. Не настільки сильно, як Ліаму, звісно, але… Що далі — тим помітніше: не таким вже й байдужим був архімаг до свого сина, просто… 

Просто — що?

Гадки не маю. 

Боявся висловити почуття? Не зумів цього зробити? Насправді нічого не відчував і лише робив те, що вважав за потрібне?

Хотілося б дізнатися достеменно — для власного спокою і щоб допомогти Ліаму полегшити цей біль. Щоправда, надто малі шанси на відверту розповідь з боку того, хто за два дні приїде з'ясовувати обставини зникнення Себара.