Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Таксист підвіз мене з аеропорту прямісінько до під'їзду будинку. Спочатку була думка зупинити його біля супермаркету, щоб купити щось домовику. Однак зміни, що панували всередині, були такі разючі, що я не міг думати ні про що інше, крім цього. Навіть туга за дружиною трохи відступила. Принаймні я точно знав, що вона в безпеці. Як мене запевнив той самий Парамон, слово, дане магом – річ досить серйозна. А якщо це слово, дане богинею... Тож, Даші реально нічого не загрожувало, поки я йду за планом з ліквідації Бореаса. А я тепер від нього відступатися не збирався.

Розрахувавшись з водієм, я зайшов у під'їзд, піднявся на ліфті на свій десятий і, тільки-но залишивши кабіну ліфта, зустрівся з дулом глушника, що дивиться в моє обличчя.

– Дострибався, чаклун сраний. – З абсолютно безпристрасним виразом сказав незнайомий мені досі чоловік у величезних дзеркальних окулярах. І натиснув на гачок пістолета.

Час перетворився на густе желе. Я бачив, як бойок зброї повільно відходить назад, щоб потім рвонути і запустити реакцію порохових газів сильним, точним ударом. Головне було піти з траєкторії руху кулі. Це вдалося легко, я просто посунувся вправо. Бойок якраз ударив по капсулі патрона, випускаючи кулю туди, де ще долю секунди тому була моя голова. А так, смертельний снаряд просто пішов у давно розбите вікно сходового майданчика, що продувалося вітрами. Жодних найближчих будівель навпроти цього вікна не було, тому можна сміливо сказати, що вбивця вистрілив у молоко. Без жертв. Окрім самого невдачливого кілера.

– СПИ! – наказав я Голосом Грому. Карний злочинець упав там же, де й стояв. Я акуратно, двома пальцями, взяв зброю, що випала з ослаблих рук. Як кошеня, що нашкодило, схопив за комір вирубаного супротивника і поспішив у свою квартиру. Бракувало ще, щоб сусіди по майданчику чогось побачили…

– Парамон, це я, відчини двері. – Сказав я, дивлячись у вічко власної квартири.

– Хазяїне, та ти наче ключі загу… а це хто? – Погляд Парамона з привітно-розслабленого перетворився на насторожено-підозрілий.

– Пропусти, зараз дізнаємося. – Проходячи повз оторопілого домовика, сказав я. – Зв’яжи його поки що, будь ласка. І зроби так, щоби він не кричав, коли я його розбужу. А я поки що душ прийму.

– Зроблю, Хазяїне. – Поважно кивнув мій чарівний дворецький.

Купався я вкрай розсіяно та швидко. Тому що тепер нарешті Очі показували мені не власне тіло, нові особливості якого я вивчав весь шлях від Китаю до Харкова, а стан справ у плані моїх відносин із соціумом. Зокрема, з Ярим та компанією. І коли я вилетів з душу в одному рушнику, матюкаючись, на чому світ стоїть, домовик навіть трохи зблід.

– Та що сталося, Вікторе?

– Та ідіот у тебе господар, Парамон! – Ляснув я себе в черговий раз долонею по лобі. – Перехвалив ти мене. Розслабився, зовсім забув, що вліз у життя серйозного кримінального угруповання. Ось і мало не здох. Виставляй захист будинку на максимум, Парамоне. До нас будь-якої хвилини можуть виїхати бойовики Ярого! Треба терміново щось вигадати…

– Ти зможеш, Хазяїне, я знаю. – Віри, яка звучить у голосі домовика, вистачило б на десятьох. – Очі тобі точно допоможуть. Вони ж усі, таті кляті, як на твоїй долоні...

– Так точно... Гаразд, зараз подивимося.

І я з головою пірнув у події останніх днів, доки мене не було вдома. Ярий за цей час зв'язався зі своїм армійським «дахом», генерал-майором Куциним. Той його переконливо (упереміж із матюками) запевнив, що жодного тринадцятого відділу СБУ, звісно, ​​не існує. І що його, Ярого, «надув» якийсь спритник, що нахапався у якихось циганів усіляких трюків із задурюванням мізків. Ярий, досить вражений моїми «трюками», наполегливо відмовлявся в це вірити. Але я чітко бачив черв'ячок сумніву, який оселився в його думках.

А от у Куцина сумнівів не було взагалі жодних. Не бажаючи випускати зі своїх лап такого перспективного «підопічного», як Ярий та його банда, позавчора той зробив дзвінок ще одному армійському дружку, який зараз підробляє такими ось «зачистками», і запропонував прогулятися до мого будинку. Але мене дома, звісно, не було. Тоді Куцин, вже знаючи моє ім’я, прізвище та адресу, ще півдня прошукав мене, використовуючи власні зв’язки. А коли йому попалася до рук інфо, що в мене є зворотній білет з Києва на сьогодні – він знов відправив цього  бідолагу, щоб зустріти мене, як годиться.

Лайка у мене в голові трохи вщухла. Бо я вже просто не знав, як себе обізвати. Це треба ж було так розслабитися?.. Тепер, коли буквально розминувся з кулею в голову, треба бути набагато обережнішим. А також хитрим та жорстким. Я хотів знайти компромат на цього клятого генерала. І я знайшов його. Камера відеоспостереження одного з харківських нічних клубів зняла, як ця мерзота побиває якусь жінку біля службового входу до закладу. Дивитись було огидно, і я просто побажав побачити фінал. Якийсь перехожий викликав швидку, побачивши бідолаху, що лежить на вулиці з розбитою головою, але все було марно – вона померла в лікарні.

А камера... А що камера? Тупий інструмент, зафіксувала й усе. Диспетчер клубу, який мав сидіти в цей час за пультом, відійшов у туалет по-серйозному і цих двадцяти хвилин вистачило, щоб окрім самої камери ніхто не став свідком злочину. А сам генерал був настільки п'яний, що навіть нічого й не згадав наступного ранку. Все залишилося таємницею завдяки суворому і нещадному людському фактору... А запис зберігається на «хмарі» разом з іншими записами з камер. І потрапити туди можна лише знаючи точну адресу посилання та пароль. Благо, і те, й інше дістати мені було простіше простого.