Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Завантаживши це відео, я створив нову адресу електронної пошти, назвав його GlimpseOfTruth[1] прив'язав до номера телефону якогось пенсіонера з Житомира і відправив виродку в погонах свідчення його провалу. Далі – перевів своєму випадковому пенсіонеру половину заначок генерала з його таємних банківських рахунків (я планую частенько використовувати цю пошту, нехай і старому користь буде). Другу половину зарахував на баланс онкоцентру у Києві. Дашка оцінить… Все-таки прикольно, коли знаєш УСЮ інфо будь-якого смертного. Головне, не зловживати. Але я начебто і не планував.

Далі я дістав новий телефон із новою сімкою. Звичайна Нокіа 3310. Мені, як колишньому менеджеру з продажу, іноді потрібно було мати зайвий номер. Так ним жодного разу і не скористався. А тепер – вийшла нагода. Я зробив два дзвінки.

– Алло. Хто це?! – Який же нервовий і смиканий голос у цього Куцина. А ще гучний.

– Не кричи, йолопе. Зв'язок пречудовий, все чутно. – Мене просто розпирала агресія і церемонитися не хотілося. – Відео отримав? Подивився?

– Слухай сюди, виродок, – я прибрав телефон від вуха, гучність голосу генерала наростала, – не знаю, що це за хєрня, але за такі жарти тебе з-під землі дістану, зрозумів?!

– Ну, припустимо, я навіть не під землею, старий ти тупий цап. – Прогарчав тихо я. – І це не херня. Її звали Юлія Максимова. Батьки все ще оплакують убиту тобою, виродком, доньку. Через п'ять хвилин до СБУ та військової прокуратури надійде дзвінок про корумпований військовий вищий ранг. До тебе приїдуть гості з обшуком. І героїн, і заборонені стволи, і твої шість мільйонів доларів у винному льоху, у третій зліва бочці – все знайдуть. Я детально їм розпишу все. А офшори твої, вважай, уже порожні. Залишилася дрібниця, але її я віддам батькам дівчинки, яку ти побив до смерті. І ще одне. Відео для силовиків я теж докладу, має же в них бути привід увійти в твій заміський палац!

– Що... Мої гроші... Сука! Та хто ти такий, тварюка?! – Куцин вже перевірив рахунки і виявив, що їхній стан справді плачевний. – Як ти це зробив?! Я знайду тебе!

– Ти так нічогісінько й не допетрив, осел... – Похитав я головою. – Це я – знайду тебе. Де б ти не був. Куди б не побіг. У мене адреса твоєї коханки в Черкасах, у мене адреса твого позашлюбного сина під Луцьком. У мене перед очима кожна мить твоїх злочинів перед законом. Навряд чи такі, як ти, здатні відсидіти свій термін живими та неушкодженими. Жирний колишній вояка, який сів за вбивство дівчини... Але ти спробуй. Відсидь, будь ласка. Та не здохни. Бо на волі на тебе все-таки чекатиме дружина. Яка, звичайно ж, отримає всю інформацію про твої походеньки на сторону. А також синок, який дізнається, як насправді він народився. Що коханням та злагодою в його випадку навіть не пахло.

– Погань… Я тебе… Я тебе… – Тяжко дихаючи, захлинаючись від злості, генерал перервався.

Я спостерігав, як він почув незрозумілий шум у своєму будинку і розгорнув на екрані ноутбука систему камер стеження. Через ворота прямо з парадного входу перебиралися озброєні бійці зі знаками СБУ на екіпіруванні. Собак через алергію Сергій Кирилович Куцин не тримав, покладаючись на датчики руху, сигналізацію та власне озброєння. Я бачив його думки. Його усвідомлення, що я просто заговорював йому зуби. І страх. Страх того, що все сказане стане дійсністю. Адже що можна було зробити поодинці, навіть із припасеним «калашем», проти штурмозагону?.. Він же не Супермен якийсь…

Але я бачу тільки сьогодення та минуле. Майбутнє для мене – таємниця. Тому коли генерал ухвалив рішення буквально за секунду, я нічого не зрозумів і нічого не встиг вдіяти. Відкриття висувної скриньки столу. Трофейний револьвер з одним патроном лягає у долоню, як влитий. Дуло приставляється до підборіддя знизу – і спуск гачка.

Очі вимкнути я також не встиг. Мене різко кинуло в жар, щоб через секунду занурити в могильний холод. Здається, мене навіть трусило, руки точно тремтіли. Але зараз я не звертав на це уваги. Мій погляд все ще витав у кабінеті генерала-самовбивці. Голова на безвільній шиї впала на стіл. Стільницю, що утримувалася в ідеальному порядку, заливало кров'ю упереміш з мізками. Трохи крові потрапило і на ноутбук. На звук пострілу до кабінету увірвався штурмовий загін, попередньо пустивши димову гранату. Але все було марно.

Я вимкнув Очі і часто задихав. Почало трусити. За кілька метрів від мене стояв домовик, стурбовано заглядаючи у вічі.

– Що трапилося, Вікторе?..

– Я щойно довів людину до самогубства, Парамон. – Поборовши напад нудоти, я знесилено відкинувся на спинку крісла.

– Якщо правильно розумію, це та сама людина, що вбивцю до тебе підіслала? – Обережно почав домовик. – Так, Хазяїне, це ж зуб за зуб. Правило споконвічне! Знав же, проклятий, що недобре починає, ось хай тепер у царстві наві й скуштує лиха! Та ти ж і бував у бою вже, Хазяїне! Ворогів знищував! Коли господарку забрали…

– То інше! – Перебив я нечисть. – Тоді я був такий злий і розпачливий, що страшно подумати. А тут – все розважливо, на самій лише холодній люті. І я правда не хотів його вбивати… Тільки щоб він відсидів і покаявся… Просто покаявся…

Видіння Куцина, що стріляє собі в голову, знову відвідало мене. Знову кинуло в жар, потім у холод. Щоб подолати нудоту, вирішив сходити в душ. Вода справді упорядкувала думки і прибрала всі погані відчуття. Повернувшись до зали, застав домовика на тому самому місці.

– Дякую, що вислухав, Парамон. Щось розкис я, бачиш, аж трусити почало, ще й мало не зганьбився…