Читати книгу - "Зірка, що пролетіла повз, Герцог Фламберг"

Розлука впала на них несподівано, як громова блискавка, розбиваючи їхній світ на дрібні осколки. Вони намагалися забути один одного, але кожен подих вітру, кожен шепіт листя, кожен промінь сонця нагадував про втрачене щастя. Їхні серця, колись сплетені в єдине ціле, тепер розривалися від болю. Здавалося, що злі чари баби Мотри, вплетені в їхні долі, роз'єднали їх, як нитку розрізають ножиці.

Денис блукав вулицями, ніби тінь, його очі були порожні, а душа — скована холодом. Він намагався заглушити біль алкоголем, але кожен ковток лише посилював його страждання. Спогади про Вікторію, про їхні спільні мрії, про їхнє щастя, пронизували його наскрізь. Він відчував, що його життя втратило сенс.

Вікторія замкнулась у собі. Вона провела дні і ночі за мольбертом, намагаючись відтворити їхні спільні моменти на полотні. Кожен мазок пензлем був сповнений туги і відчаю. Її картини стали темними, похмурими, відображаючи її внутрішній світ, сповнений болю і розпачу.

Здавалося, що злі чари баби Мотри просочили все навколо. Їм почали снитися дивні сни, де вони бачили один одного, але не могли доторкнутися, не могли обійняти. Вони чули шепіт її імені, відчували її холодний подих на своїх щоках.

Одного разу, Вікторія знайшла у своєму саду чорну троянду. Квітка була неймовірно красива, але від неї віяло холодом і смертю. Це була мітка баби Мотри, знак того, що вона не збирається відпускати своїх жертв.

×××

Вікторія занурилася в роботу з головою, намагаючись заглушити душевний біль творчістю. Її невелика майстерня перетворилася на притулок меланхолії. Пензель, ніби скальпель, розтинав полотна, вивільняючи назовні потік емоцій. Кожна картина була криком відчаю, сповідаллю туги і меланхолії. Її кольори потьмяніли, лінії стали рваними, а образи – сповненими туги. Вона малювала їхні спільні спогади, намагаючись вловити ту мить, коли все ще було добре. Але чим більше вона малювала, тим глибше занурювалася в безодню розпачу. Кожен мазок пензлем нагадував їй про втрачене щастя, про Дениса, про їхнє кохання, яке баба Мотря так жорстоко знищила. Вона відчувала, як злі чари відьми пронизують її наскрізь, отруюючи кожну клітинку її існування.

Денис же віддавався саморуйнуванню. Він загубився в бездонній чаші алкоголю, намагаючись заглушити біль, що розривав його зсередини. Ночі напроліт він блукав темними вулицями, шукаючи забуття. Кожен ковток горілки був спробою втекти від реальності, забути про Вікторію, про їхнє кохання, про все те, що було колись. Він писав вірші, але це були не ті легкі і грайливі рядки, які він присвячував їй колись. Тепер його поезія була сповнена гіркоти і відчаю. Кожне слово було як удар ножем по серцю, нагадуючи про втрачене щастя. Він бачив її у кожній тіні, чув її голос у кожному шепоті вітру. Здавалося, що злі чари баби Мотри навіки роз'єднали їхні душі.

Одного разу, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, Денис прийшов до її майстерні. Він стояв перед картинами, на яких були зображені вони разом, і відчував, як його серце розривається від болю. Він торкнувся однієї з картин, і раптом йому почулося, як Вікторія шепоче його ім'я. Він обернувся, але там нікого не було. Це був лише відлуння його власних спогадів, але воно налякало його до глибини душі.

×××

Вони обидва відчували себе на самоті, навіть перебуваючи серед людей. Їхні погляди блукали в пошуках хоч крихти надії, але все було марно. Світ навколо них став сірим і безбарвним, наче фільм, з якого вицвіли всі кольори. Кожен звук, кожен дотик нагадували їм про втрачене щастя. Вони були як дві половинки розбитого дзеркала, які ніколи не зможуть знову скластися в єдине ціле.

Одного разу, блукаючи по старому парку, де колись гуляли разом, Вікторія знайшла їхній спільний портрет, який намалювала сама. Це був подарунок Денису на його день народження, і він завжди висів у їхній кімнаті. Тепер же картина лежала на лавці, припорошена опалим листям. Дивлячись на обличчя Дениса, вона відчула, як її серце стискається від болю. Його очі, такі яскраві і живі на портреті, здавалися такими сумними і тужливими. Вона притулилася чолом до холодного скла і заплакала. Сльози котились по її щоках, розмиваючи фарби на портреті. Кожна сльоза була як крапля дощу, що змивала останні залишки їхнього спільного минулого. Вона зрозуміла, що не може жити без нього, але і повернути все назад було вже неможливо.

Її думки почали крутитися в замкнутому колі. Вона згадувала їхні перші зустрічі, їхні прогулянки під місяцем, їхні мрії про спільне майбутнє. Здавалося, все це було таким далеким і недосяжним. Вона відчувала себе ніби уві сні, з якого не могла прокинутися.

Задоволений роботою злий дух баби Мотрі відчепився від Дениса та Вікторії. Баба Мотря досягла своєї цілі і зайнялася іншими жертвами. Вся її суть що при житті, що після смерті це робити збитки і руйнувати кохання молодих людей.