Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс — коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» — реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» — питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва — Пієнаґаліс — здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, — відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. — У каміння, в істо­рій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави...»

Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.

Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.

— То що ж приготувати? — спитала себе Рената.

Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.

На кухонному столі по центру — дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.

Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.

— Ти ж зі мною вип’єш трохи? — спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.

Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.

— Діду, — Рената сіла за стіл, — ну давай, смачного!

Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.

— Чим простіша їжа, тим смачніша, — вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.

— Не поспішай, гаряче! — попередила Рената.

— Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! — Дід кинув уважний погляд на онуку. — Під колір машини купувала?

— Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш... Майже такий же червоний... А потім новий светр — під колір машини.

— Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?

— Звільнилася.

— Це я вже помітив. А нову знайшла?

— Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.

— Ну так, продавщицею, мабуть, нудно...

— Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати... Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!

— Старі носять старе, а нові — нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!

— Винен, — засміялася Рената. — Певна річ, винен! Сам же ж шив!

— Шив, маю гріх, — закивав головою старий. — То куди тепер працювати підеш?

— Поки що не знаю... Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі...

Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.

— В Європі? А ми тут де? — після паузи перепитав він. — Це ти з Вітасом вирішила?

— Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут...

— А ти з Вітасом давно знайома?

— З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

— Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

— Чорна діра — ця Велика Європа, — промовив він. — З неї не повертаються, не відгукуються...

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

— Як звали твою матір, мою доньку? — Йонас перейшов на шепіт.

— Юрате, — відповіла також пошепки Рената.

— А твого батька?

— Римас.

— Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

— Кого ти пам’ятаєш? — продовжував шепотіти запитання дід Йонас. — Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

— Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки... І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

— Я зараз, вибач, діду! — сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді — сльози.

— Одягнися, підемо на зірки подивимося! — запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка —- в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

— Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, — дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. — Цей помер, — він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, — цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки... Я тут останній... Якщо ти поїдеш...

— Я ще не знаю, — зізналася Рената.

— Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу