Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Ми так і дійшли до замку, не відпускаючи руки одне одного. Здавалося, як тільки зробимо це, то навіки розійдемося й що найгірше — програємо. Адже не дарма мене змалку вчили, що команда — ось що дійсно важливе, як в грі, так і в житті. Тому навіть не збиралася відпускати Дартена від себе. А може й через його харизматичну, самовпевнену й вкрай красиву пичку… Бо саме це було першим, що я побачила під час нашої зустрічі кілька днів тому.

Тоді ні я не знала його, ні він мене. Принаймні саме так здавалося, адже дивні відчуття, коли була поруч з ним, не зникали ані на мить. Та й взагалі учасники ігор були абсолютно незнайомими. Навіть ті ж доньки радників трималися одна від одної максимально осторонь.

А з мого оточення ніхто сюди так і не потрапив. Окрім мене тут були лише двоє спадкоємців досить віддалених герцогств, з якими ми лише листувалися. Звісно, ці обов’язки були на мені, але як можна дізнатися хоча б щось про людину, якщо й спілкуєшся суто про худобу, родовища, врожаї чи якщо пощастить — магічні пансіонати?

Пам’ятаю, коли Дартен вперше підійшов до мене, єдине, про що змогла думати — його аромат парфумів. Свіжий, як ранкова роса, з нотками лаванди та бергамоту. Він був знайомий, як запах дому, як тепло сонця на шкірі, як сміх друзів.

Тоді просто заплющила очі, дозволяючи аромату перенести мене в інший час, в інше місце. Там, я була спокійна. Поруч з рідними в своєму улюбленому герцогстві. А зараз завдяки Дартену, немов знову відчула запах старовинних дерев у парку біля своєї вілли, пахощі свіжоспеченого хліба з кухні подруги, аромати квітів, що мало не круглий рік цвіли в саду.

Коли він вперше з’явився поруч, серце стиснулося від туги. Розуміла, що дорога до замку зайняла лиш добу часу, але вже так сумувала за домом, за сім'єю, за друзями. І цей аромат був немов порталом в минуле, в життя, від якого відмовилася, щоб виправдати надії рідного герцогства.

— Потанцюємо? — раптом запропонувала Дартену, сама того від себе не чекаючи.

Чесно кажучи, я була не великою фанаткою танців. Та й взагалі відвідини балів — це було не про мене. Ось закопатися в паперах у власному кабінеті вілли — це зовсім інша справа…

Проте тут все раптово змінювалося. Можливо, не аж так занадто. Але ще один цікавенький погляд з боку дівчат і я вже полізла б до них з претензіями. Чомусь так і хотілося заявити на увесь світ: «Він мій». Але це була така дурість… Ми заледве знайомі, а я вже відгороджую його від усіх та всього…

— Пробач, але я пас, — м’яко відсторонився Дартен, вклонившись та пішов до пишно заставленого столика. І це при тому, що сам нахвалював свій же сніданок… Невже я аж настільки незграбна, що зі мною навіть один танець станцювати тяжко?

— А мені не відмовиш? Чи ти тільки з тим нікчемою водишся? — Айраск не запитував. Він вже закружляв мене в танці.

Це було настільки щвидко й нестримно, що навіть не встигала сфокусовувати погляд, відчуваючи, як починає паморочитися в голові. Ноги немов обм’якали щосекунди, а бальний зал, осяяний тисячами вогнів, починав здаватися швидше однією розмитою плямою.

Музика з веселого та розважального танцю перейшла в повільний і Айраск одразу скористався ситуацією, обійнявши. Навіть несила було опиратися, бо розуміла, що без нього просто впаду. Знехотя вчепилася в його тонку ажурну сорочку, судомно вдихаючи побільше повітря та намагаючись сконцентрувати погляд на одному місці.

— А знаєш, нам варто було б об’єднатися, — несподівано промовив Айраск.

— І з чого б це раптом мені така милостиня? — все ще важко дихаючи, хотіла відштовхнути його, але він притиснув мене ще сильніше до свого навдивовижу міцного тіла.

— Вже не можна пожаліти чи що? — скривився в посмішці дійсно той, з ким мала б значно більше шансів та можливостей.

— Тоді йди й жалій своїх служок. А я вже якось сама, — знову спробувала відштовхнути його, але Айраск ніби мене не чув.

— Знаєш, а мені подобається твоя сміливість, — схилився він до мене, а його дихання немов обпалювало мою шкіру.

Відстань від нами скорочувалася все більше й більше і я розуміла, що не можу нічого зробити. Навіть магія й та, немов загнане серце, билася десь всередині мене, не в змозі вирватися та визволити мене з цих ненависних обіймів.

— Відпусти, — знову прошипіла я, але як і раніше — безрезультатно.

Хотіла було хоча б стукнути його ногами чи руками, але в тому то й недолік слабшої магії — її легко можна заблокувати. А разом з цим і знерухомити свою жертву. Змусити її поводитися, так як тобі забажається, немов вона якась там маріонетка. Особливо знаходячись так близько й торкаючись її.

— Вона сказала відпусти! — нізвідки виринув Дартен та немов вирвав мене з полону рук та магії Айраска.

А я не встигла й схаменутися, як вже знову поволі кружляла в абсолютно вільному та красивому танку, разом з Дартеном.

— А казав, що не танцюєш, — посміхнулася, схиливши голову на його груди та вдихаючи такий рідний і заспокійливий запах дому.

— Заради тебе можна зробити виняток, — тихим голосом промовив він і я нарешті згадала, де я чула цей голос та чому все в ньому здавалося таким рідним…