Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

― Ось так все і було, ― закінчую.

Намагаюсь ні на кого не дивитись, не думати, як сприйняли мою сповідь.

Вирішили, що я божевільна? Дурна? Наївна? А може легковажна і розпусна? Що виникло у їхніх головах? У голові Гната? Хоча до біса Гната! Чому раптом важлива його думка? Аж дратуюсь, спіймавши себе на цьому відчутті.

Зітхаю. Багато запитань і жодної відповіді.

― Данко, ти думаєш це вона? ― ледь чутно питає Ліля. Я навіть не помітила, коли вона повернулась. 

І від цих слів повзе озноб. Невже їм відомо ще щось про Лжеінгу?

― Вона ― це хто? ― хмурюся. 

Намагаюсь не звертати уваги на тремтячі руки, що стискають чашку з давно охололим напоєм.

― Наскільки мені відомо, крім неї більше не було умільців, які подорожують у дзеркалах.

― Стара карга! ― у серцях стукає по стільниці Гнат і підривається на ноги.

― Ти ж її вбив? ― перелякано шепоче Ліля. 

Її величезні повні занепокоєння очі зупиняються на мені, наче доля моя вирішена наперед. Ось тут. На цьому самому місці. 

― Може, у неї хтось був у навчанні, ― припускає Данко, пригортаючи дівчину до себе.

― Був чи не був, ― твердо заявляє Гнат. ― Але малу я забираю. Саме перевалило за північ і можна вивертати шляхи.

― Так справді буде краще, ― киває у відповідь Данко.

Я взагалі не розумію, про що вони говорять, і тільки кліпаю очима, як тупа курка.

― Я вам у термос зараз чай гарячий наллю, ― кидається до плити Ліля. ― Інзі він точно не завадить. Та й тобі, Гнате, теж. Добре хоч снігопад припинився, але ти все одно повідом нам, як ви доїхали.

Гнат киває і, накинувши куртку, виходить у двір. Я внутрішньо здригаюся, розуміючи, що мій одяг точно до кінця ще не висох, і як буде знову одягатись у вологі речі.

― Зараз я тобі взуття пошукаю і куртку, ― Ліля обережно, щоб не злякати, торкається мого плеча. ― Який у тебе розмір?

― Тридцять сьомий… Але я не знаю, коли зможу тобі все повернути…

― Ой, не хвилюйся. Віддаси, коли вийде, ― відмахується, вручає мені термос. ― Зараз усе принесу.

Дівчина поспішно виходить, на кухні зі мною лишається лиш Данко. 

― То хто ж вона? ― повторюю своє запитання. ― Ви ж знаєте… Чому мені не кажете?

Він складає руки на грудях, пильно дивиться на мене згори. Під цим прискіпливим немиготливим поглядом знову стає страшно. Страшно й моторошно, наче я заглядаю в очі темряви. 

― Все, що тобі потрібно зараз знати, Інго, ― карбує беззаперечним тоном. ― Це триматися якомога далі від дзеркала. Від будь-яких дзеркал... Адже зараз її немає у твоїй голові, правда?

Я здригаюся, зловивши краєм ока своє відображення у темному склі вікна, і насторожено прислухаюся. А й справді, я її не чую. Не чую зовсім. І як я не помітила?

― Чому я її не чую? 

Щиро сподіваюсь хоч на це запитання почути відповідь.

― Тому що ти для неї зараз мертва. Але недовго. Мине зовсім небагато часу, і відьма зрозуміє, що не отримала того, що хотіла, й спробує знайти тебе знову. Через дзеркало.

Ковтаю сухим горлом і міцно притискаю до себе металевий термос, наче він може захистити від Лжеінги.

― Ти вже зібралася? ― різкий окрик Гната змушує здригнутися і схопитися на ноги. Поспішаю до передпокою, де вже окрім нього стоїть Ліля з курткою та парою теплих черевиків. Поспіхом натягую одяг та взуття. Й без уточнень розумію ― з якоїсь прочини нам варто поспішати.

Із загадковими господарями котеджу прощаємось поквапом. Ліля так взагалі, нашвидкуруч цмокнувши мене в щоку, кидається нагору, бо звідти знову лунає жалібний дитячий плач. Данко ще раз повторює свої поради, потискуючи руку, потім щось обговорює з Гнатом, але як я не намагаюся, а підслухати, про що розмовляють чоловіки, не можу. 

Й не встигаю оком змигнути, як вже сиджу в теплому прогрітому салоні автомобіля, що повільно виїжджає на дорогу. За вікном миготять ледь видимі припорошені снігом силуети дерев, кривуваті тіні, кучугури. Снігопад був невеликий, і траса рівно стелиться під колеса машини.

― То хто така ця “Вона”? ― тепер чіпляюсь до Гната. Може, хоч він дасть відповідь.

― Відьма, така сама, як ти, тільки гірша, ― цідить крізь зуби, не відриваючи погляду від дороги. 

― За що ти так ненавидиш відьом? 

Тепер розумію, що вибішую його не я, вибішує те, ким являюсь. Але від цього не легше.

― А за що вас любити? Граєте людськими долями, наче все вам дозволено… Заради грошей не гребуєте ні чим. Байдуже, на кого накладати прокльон чи приворот, вас не хвилює, що це  чиясь жива душа. Аби в кишеню щось поклали…

― Я ні з ким не грала. І взагалі постраждала сторона, ─ несподівано голос звучить жалібно, наче виправдовуючись. І тієї ж миті починаю себе ненавидіти за це.

― Це ти зараз така. А коли відьмівська сутність візьме гору, теж перетворишся на цинічне, розважливе стерво, ― скрипнувши зубами, відповідає.

Його слова здаються образливими до сліз. Ще не знаючи мене, вже й ярлики навішав, і всю мою подальшу долю передбачив. Похвально…

Відвертаюся до вікна, ледве стримуючи сльози. Чому так прикро і боляче? Адже Гнат, по суті, мені зовсім незнайома людина. Привезе мене додому, і розлучимося ми, наче нічого не було. Козел він, рідкісний, ось хто.

― Твою ж м… ― раптово гарчить чоловік і різко вивертає кермо. ― Так і знав, що вона тебе не відпустить просто так.

Мене кидає то в один бік, то в інший, і я встигаю краєм ока помітити прямо посеред дороги згорблений силует старої. Машина йде юзом і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, нарешті зупиняється, м'яко застрягши в невеликій кучугурі.

Зрушую ремінь безпеки, який, рятуючи мене, боляче врізався в тіло, потираю шкіру, що садить під ним. Терпимо. Головне, що не постраждала.

― Що це було? ― дивлюся широко розплющеними очима на пустельну дорогу. Там немає нікого. Наче й не було. А може, й справді не було, а мені просто здалося.