Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Тримай, Девліне, - протягнув чоловіку п’ятдесят центів, - Ви занадто таємнича людина, і це мене насторожує, але роботу ви дійсно виконали на всі сто. Я прибув  цілим та неушкодженим. Надіюся, що вам цих грошей вистачить. На все добре, кучере. – попрощавшись з чоловіком та погладивши його коня, я пішов до готелю.

–Атласе, синку мій, - чоловік заплакав, - нас чекає дещо грандіозне, і можливо, сліпий Девлін скоро помре. – кінь важко видихнув, у нього потекла сльоза. – Мій Атласе…

Переді мною насправді був не готель, а дещо настільки погане, що очі хотіли вистрибнути з орбіти. Здавалося б, що я втратив усю надію на нормальне життя тут. «Схил гори» - так називалося це місце, нагадувало двоповерхову будівлю у занедбаному стані, де ще б одне торнадо і це місце знесло у далекі моря або прямо у мерію. Деякі вікна у кімнатах повипадали, їх навіть не замінювали новими, лише прибили декілька дощечок, але в інших кімнатах навіть цього не робили. У такому місті ніхто залишатися не хотів, тому це було ще однією причиною, чому сюди ніхто не їхав. Усім у Вільденбурзі було наплювати на немісцевих, їм могли напакостити навіть тоді, коли вони тільки зійшли з потягу, кинувши у їхнє лице яйцем. Але іншого виходу в мене не було, потрібно було йти та жити у цьому місці.

Зайшовши у готель, мене відразу зустрів адміністратор, до речі, як на диво, то всередині це місце було привабливим, аніж на вулиці. Все було охайно, чисто та найголовніше - тут було спокійно.

-Овва, до нас вперше за стільки місяців хтось завітав, чому ж хтось, це ж легендарний мисливець, Артур Конграйт. А ти молодець, слідчий, допоміг убити того сучого сина. Браво, Артуре, браво. – засміявся адміністратор.

-Я вже розумію, що про мене все місто знає, у вас я бачу народ не з тупих і газети читати вміє.

-«Ха-ха», Артуре, не газетами ми взнаємо інформацію, є речі про, які тобі не слід знати. Навіщо ти тут?

-Нехай це залишиться таємницею, містере, все ж таки я маю право вам не говорити, як і ви не говорите мені.

-Маєш, ще й як маєш, Артуре. Я Ксав’є Болонтіз адміністратор цього готелю. Відразу зроблю тобі невеличку екскурсію: зараз ти стоїш у вітальній і балакаєш з таким паном як я. Якщо пройдеш трішки прямо, то побачиш кімнати з першої по десяту, втім якщо пройдеш лівіше, то зайдеш прямо у ресторан, де зможеш замовити собі їсти. Їжа не входить у вартість проживання, пам’ятай це, слідчий. Направо у нас кабінет власника цього розкішного місця, якщо раптом закортить відвідати його, то тільки через мій дозвіл. На другому поверсі у нас кімнати, у них є власна ванна кімната, ліжко, дзеркало та шафа для одягу, вікон у деяких номерах немає, якщо пощастить, то будеш жити у кімнаті з вікнами, якщо ні – будеш мерзнути всі ночі. Все для туристів, Артуре, все для туристів. – закінчив свою довгу промову, Ксав’є

-Дякую, містере, за такий детальний опис цього раю. Все ж таки, я хотів би нарешті заселитися. – вже не стримався я

-Так – так, слідчий, але заселю я тебе за однієї умови: зіграємо в лотерею. В одній руці буде ключ із кімнатою, де є вікна, а в іншій – ключ із кімнатою, де вікон немає. Я зараз повернусь, не підглядай, Артуре.

«Психопат якийсь, навіщо я взагалі погодився тут жити?», - звісно, це було риторичне запитання, бо нікуди мені було більше йти, але з кожною секундою перебування тут, я жалів, що взагалі взявся за це діло

-Що ти вибереш, Артуре? – Ксав’є підставив дві закритих руки. – Чи зіграє зараз вдача за твоїми правилами?

Я зробив свій вибір, мені дісталася кімнату під номером 23

-Упс, ну що ж, слідчий, прийдеться тобі деякий час пожити у кімнаті без вікон, з чим я тебе вітаю, «ха-ха-ха-ха». – неначе гієна засміявся Ксав’є

А я думав, чи ця паскуда навмисне не взяла два ключі із кімнатами без вікон, але взявши усі свої речі, я попрямував у свій новий дім.

Тут неймовірно холодно, одна ковдра та весь мій одяг не зігрівали мене б достатньо. Я мусив просити у Ксав’є ще 3 ковдри, щоб не померти від переохолодження. Той бридкий пацюк дав згоду, я міг хоча б якось зігрітись.

За проживання тут я мав сплачувати 50 центів на добу, хоча б за це місце я й ні цента не віддав би. Розклавши валізу та діставши записничок, я переписав увесь сьогоднішній день сюди. Прийнявши ванну, я скоро замотався у 3 ковдри, щоб ніс і мій дружок не покрились льодом.  З важкістю, але я заснув, завтра новий день, нові сили, нові події. Я Артур Конграйт, слідчий з містечка Госбер, і я розслідую цю справу. Я ненавиджу це місто.

3. -Мамцю, мамцю!!! – із криками, сповненими радості, прибігла у холодну квартиру дівчинка. – Якийсь, тятечко, дав нам 3 долари. Мамцю, а ми тепер багаті? – посміхнулась малеча.

Абігейл не могла повірити своїм очам. Її крихітка тільки що принесла її тримісячну зарплатню. Тепер вони могли жити, а не виживати, принаймні з місяці два так точно.

-Моя дорога, Стелло, дякую тобі. Мама обіцяє, що купить тобі іграшку. – важкі сльози полились з очей Абігейл. – я щаслива, що ти є в моєму житті, малютко… - жінка не стримувала сліз, вона обійняла малечу

-Мамцю, не потрібно мені іграшки, краще покорми нашого котика. Наший Денді заслуговує поїсти разом з нами.

Жінка не розуміючи, як їй вдалося вкласти у п’ятирічну дитину більше людяності, чим у тих, хто щовечора глумився над її тілом. Вона розуміла, що якщо її донька зможе вижити у цьому світі, то Стелла зможе змінити його.

«Нарешті я зможу купити і донці, і собі одяг, зможу заплатити за оренду, зможу купити нарешті їсти те, чого хочемо ми, а не те, що змушує нас їсти важка доля» . – промовила Абігейл, коли донька взяла котика і пішла гратися до себе у кімнату.

-Стелло, любо, підійди, будь ласка, до мене. – вигукнула Абігейл

-Щось сталось, мамцю? – здивувалась маленька дівчинка.

-Квіточко, я маю йти на роботу, нікому двері ти не маєш відчиняти, якщо хтось буде шарпати ручку, то ти бігом ховаєшся у шафу. На сьогодні нам їжі вистачить, твоя мама завтра купить щось новеньке і заплатить за оренду, коли прийде містер Стікс. Сонечко, гроші я сховала під дощечками біля каміну. Приглядай за нашим улюбленим Денді та будь молодчинкою, мама прийде вночі.