Читати книгу - "Загублений світ"

— Ну? — сказав професор.

— Формація дійсно дуже цікава, — відповів я, — але мені важко судити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.

— Виняткова? — повторив він. — Та це єдиний у своєму роді ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть приснитися не може! Перегорніть сторінку.

Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глянуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути тільки у видіннях курця опіуму або в маренні гарячкового хворого. Голова в нього була пташина, тіло — як у ящірки, що непомірно роздулася, хвіст який волочиться по землі, наїжувався гострими голками, а вигнута спина була усаджена високими шипами, схожими на гребінці півня. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.

— Ну, що ви на це скажете? — вигукнув професор, з переможним виглядом потираючи руки.

— Це щось дивовижне, гротеск якийсь.

— А що змусило художника зобразити подібного звіра?

— Не інакше, як солідна порція джину.

— Кращого пояснення ви не можете придумати?

— Добре, сер, а як ви самі це пояснюєте?

— Дуже просто: така тварина існує. Зовсім очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався тільки тому, що вчасно згадав, як ми прокотилися колесом по всьому коридору.

— Без сумніву, без сумніву, — сказав я з тією догідливістю, на яку звичайно не скупляться в розмовах з недоумкуватими. — Правда, мене трохи бентежить ця малюсінька людська фігурка. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому корковий шолом.

Професор пирхнув, наче розлючений буйвол.

— Ви збагачуєте мене досвідом! — крикнув він. — Границі людської тупості набагато ширші, ніж я думав! У вас розумовий застій! Разюче!

Цей спалах був такий безглуздий, що він мене навіть не розсердив. Та й чи варто було марно нервувати? Якщо вже сердитися на цю людину, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився стомленою посмішкою.

— Мене вразили розміри цього пігмея, — сказав я.

— Та ви подивіться! — крикнув професор, нахиляючись до мене і тикаючи волосатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. — Бачите от цю рослину за твариною? Ви, ймовірно, прийняли її за кульбабу або брюссельську капусту, адже так? Ні, добродію, це південноамериканська пальма, іменована «слоновою кісткою», а вона досягає п’ятдесяти-шістдесяти футів у височину. Невже ви гадаєте, що людська фігура намальована тут випадково? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч з таким звіром, тут вже не до малювання. Він зобразив самого себе тільки для того, щоб дати поняття про різницю масштабів. Зростом він був… ну, скажімо, трохи більше п’яти футів. Дерево, як і слід очікувати, у десять разів вище.

— Господи Боже! — скрикнув я. — Виходить, ви думаєте, що ця істота… Та якщо підшукувати йому будку, так і вокзал Чарінг-Кросс виявиться замалим!

— Це, звичайно, перебільшення, але екземпляр дійсно великий, — гордовито сказав професор.

— Але не можна ж, — вигукнув я, — не можна ж відкидати весь досвід людської раси на підставі одного малюнка! — Я перегорнув сторінки, що залишилися, і переконався, що в альбомі більше нічого немає. — Один-єдиний малюнок якогось бурлаки-художника, що міг зробити його, накурившись гашишу[19], або в гарячковому маренні, або просто на догоду своїй хворій уяві. Ви як людина науки не можете відстоювати такий погляд.

Замість відповіді професор зняв якусь книгу з полиці.

— Ось блискуча монографія мого талановитого друга Рея Ланкестера, — сказав він. — Тут є одна ілюстрація, що зацікавить вас. Ага! От вона. Читайте підпис: «Здогадний зовнішній вигляд динозавра — стегозавра[20] юрського періоду[21]. Задні кінцівки заввишки з два людських зрости». Ну, що ви тепер скажете?

Він простягнув мені відкриту книгу. Я глянув на ілюстрацію і здригнувся. Між начерком невідомого художника і цим представником давно зниклого світу, відтвореним уявою вченого, була безсумнівна велика схожість.

— Справді разюче! — сказав я.

— І все-таки ви продовжуєте упиратися?

— Але, може, це простий збіг або ж ваш американець бачив коли-небудь таку картинку й у маренні згадав її.

— Прекрасно, — терпляче сказав професор, — нехай буде так. Тепер не відмовте в люб’язності глянути ось на це.

Він простягнув мені кістку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймів шість у довжину, товща від мого великого пальця, а на кінці її збереглися залишки зовсім висохлого хряща.

— Якій з відомих нам тварин може належати така кістка? — запитав професор.

Я ретельно оглянув її, закликаючи на допомогу всі знання, які ще не вивітрилися в мене з голови.

— Це може бути ключиця дуже високої на зріст людини, — сказав я.

Мій співрозмовник презирливо замахав руками:

— Ключиця людини має вигнуту форму, а ця кістка зовсім пряма. На її поверхні є улоговинка, що свідчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключиці нічого подібного немає.

— Тоді утрудняюся вам відповісти.

— Не бійтеся виставляти напоказ своє неуцтво. Я вважаю, що серед зоологів Південного Кенсінгтона[22] не найдеться жодного, хто зміг би визначити цю кістку. — Він узяв коробочку з-під ліків і вийняв звідти маленьку кісточку, завбільшки з квасолю. — Наскільки я можу судити, ось ця кісточка відповідає в будові людського кістяка тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки хряща — вони свідчать про те, що це був свіжий екземпляр, а не викопний. Ну, що ви тепер скажете?

— Може, у слона…

Його так і пересмикнуло, немов від болю.

— Досить! Досить! Слони — у Південній Америці? Не смійте й згадувати про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…

— Ну, добре, — перебив я його. — Не слон, так яка-небудь інша південноамериканська тварина, наприклад тапір.

— Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарними пізнаннями в цій галузі науки я володію. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапірові або якій-небудь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже сильного звіра, що існує десь на земній кулі, але дотепер невідомий науці. Ви все ще сумніваєтеся?

— У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.

— Виходить, ви ще не безнадійні. Я відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, так давайте ж терпляче роздмухувати цю жаринку. Залишимо тепер покійного американця і перейдемо знову до моєї розповіді. Ви, звичайно, здогадуєтеся, що я не міг розстатися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Деякі відомості про те, звідки прийшов