Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

й складається з незнайомців, а насправді там всі один одного добре знають, як в старій італійській родині, — іронічно зауважив Карл. — Хтось, вочевидь, дав тобі рекомендацію. Аж так далеко, в Галіцію з Відня доходять здебільшого тільки брудні плітки. Але цього разу, бачиш, дійшло і добре слово.

— Я ніколи не виїжджав далі Угорщини, — промовив Франц, втретє перечитуючи послання, в якому, здавалося, дивом або волею незрозумілої випадковості опинилося його ім’я.

— Чудово, — усміхнувся Карл, — от і трапилась тобі можливість побачити світ — не можна ж усе життя скніти в столиці... Вони пишуть, яку винагороду тобі пропонують?

— Так, йдеться про тисячу флоринів на рік.

Його брат аж підскочив із несподіванки.

— Тисячу? — перепитав він. — Мені не почулося?

Франц ще раз пірнув поглядом у рядки листа, після чого ствердно кивнув.

«Можемо запропонувати шановному маестро скромну винагороду — тисячу флоринів. Утім, якщо така сума видасться вашій милості замалою, то обіцяємо її збільшити...», — процитував він.

— Я ніколи не був у цій Галіції, але, здається, край цей дивовижний, — сказав оторопілий Карл, — тамтешня шляхта, схоже, просто таки купається в золоті. Тобі слід негайно відповісти й починати готуватися до від’їзду.

— Але навіщо? — не зрозумів Франц.

— Як це навіщо? Зараз серпень. Якщо вирушиш за тиждень-два, залагодивши тут усі свої справи, то будеш в Галіції ще до осінніх холодів.

— Але у Відні я обіцяв уже чотирьом сім’ям, що вчитиму музиці їхніх дітей. Я не можу просто так відмовити. Та й чому я маю їхати невідомо куди?

Франц несподівано розчервонівся і відчув, як у нього почав заплітатися язик. Він скосив оком на порожній келішок, і йому запраглося ще бодай ковтка того смарагдового напою.

— Тому, що там ти зароблятимеш за місяць стільки, скільки тут за півроку. Сам знаєш, які скнари ці віденські замовники. А в Галіції матимеш винагороду, яка по-справжньому достойна сина Моцарта!

На цих словах, які Карл вимовив з особливою піднесеністю, до їхнього столу непомітно підкрався усміхнений кельнер і поглянув на гостей своїми чорними, відданими, як у пса, очима. Найбільше він зосередився поглядом на молодшому з братів, і той несміливо йому кивнув.

— Чи не бажаєте чогось, ласкавий пане? — запитав кельнер у старшого.

— Ні, — відмахнувся той, — нам вже час...

— Зачекай хвильку, — мовив Франц.

— Чому? Ти замовив щось?

— Так.

Невдовзі смарагдовий напій знову опинився перед ним, і він із приємністю випив його одним ковтком.

— Що це? — здивовано запитав Карл.

Франц стенув плечима. Цей рух виглядав дещо кумедним, так, мовби плечі погано слухалися свого господаря. Той і сам розсміявся якимось надмірно веселим, неприродним сміхом. Карл гукнув кельнера.

— Що ви подали моєму братові? — суворо запитав він.

— О, дорогий пане, це напій, який пив й сам Аллах...

— Чорти би вас узяли! — вилаявся той. — Цей молодий чоловік зроду не пив нічого міцнішого за розбавлене вино.

— О, мені прикро...

— Ходімо, Франце!

Той, все ще усміхаючись, посварив брата пальцем.

— Не лайся, Карле!.. — вимовив він. — Цьому чоловікові сьогодні вдалося мене заспокоїти. І навіть більше...

— Підводься, — не слухаючи, наказав йому старший брат і підхопив попід руки, — нам пора йти.

— ...і навіть більше, кажу тобі, — Франц спробував опиратися, проте марно. — Знаєш, я знову бачив батька.

— Помовч! — Карл потягнув його до виходу.

Тепер уже всі у кав’ярні справді полишили свої справи і втупилися очима в них.

— Я вперше бачив його так близько, що міг роздивитися... його... його... старомодну перуку і смішний розшитий камзол... Смішна була мода, їй-богу, смішна...

Щойно вони опинилися на вулиці, Карл зітхнув з полегшенням і став виглядати фіакра. Франц геть не тримався на ногах і вже цілковито висів на братові, як осінній плащ чи пальто, яке той закинув собі на плече. Нарешті фіакр знайшовся, і Карл затягнув свій тягар усередину екіпажа.

— Він мені наказав... — бурмотів Франц, потроху засинаючи від монотонної їзди, — наказав, щоб я написав...

— Хто наказав? — роздратовано перепитав той.

Карл назвав візникові адресу їхнього отчого дому, куди хотів завести брата, хоч повторні відвідини матері зовсім не входили в його плани.

— Мені наказав батько... — відповів Франц, — батько... наш великий Моцарт.

Фіакр минув Хофбург і завернув на Міхаелерпляц. Біля будинку Моцартів він зупинився, і пасажири вийшли. Точніше, з екіпажа вийшов Карл, несучи на собі молодшого брата. Дотягнувши того до дверей, він гучно й нетерпляче постукав. На щастя, йому відчинили доволі швидко, і служниця, яка з’явилася на порозі, побіліла зі страху.

— Господи милосердний, пане Моцарте! Що з нашим Францом?

— Нічого, не хвилюйся. Йому трохи зле... Хутчій допоможи мені відвести його нагору.

— Так, звісно!

— Моя мати вдома?

— Так, пані Моцарт у себе...

— Дідько!

— Що, пробачте?

— Нічого... Візьми його руку собі на плечі. Отак...

Зі своєю ношею Карл та служниця дому доволі швидко перетнули вітальню, адже Франц був легким, як пір’їна, проте біля сходів їм довелося зупинитися. Згори сходила пані Моцарт і, побачивши цю трійцю, завмерла.

— Що сталося? — спантеличено запитала Констанція.

— Нічого, мамо... — розгублено промовив Карл, — нічого лихого.

— Як це нічого? Що з Францом? — чи то зі страхом, чи то з погрозою перепитала вона.

— З ним усе гаразд, мамо, — якомога спокійніше промовив старший брат, — йому просто треба добре виспатися.

Тим часом Франц вирівнявся й навіть спробував стати на рівні ноги. Високо підвівши підборіддя, він голосно продекламував:

«Такій любові й цілих тридцять років

Світила дивувалися б високі!

Та от біда: щось ти цілком ослаб,

І це мене гнітить...».[10]