Читати книгу - "Задзеркалля Тіо, Ліанна"

Тіо йшов крізь світло, що розчиняло все навколо — і шум, і час, і саму реальність. Коли воно згасло, хлопець опинився… в звичайній кімнаті. Зі старим дерев’яним ліжком, дзеркалом, книжками на полицях. Усе — надто знайоме.

— Це моя кімната… — прошепотів він. — Та сама, що була до Задзеркалля.

Але щось було не так. У дзеркалі стояв не він. У ньому був… Тіо. Але інший. З похмурим поглядом, з тінню в очах. Темніший, мов доросліший, мов той, хто вже здався.

— Привіт, — сказав Тіо з дзеркала. — Я — ти. Але той, ким ти міг стати, якби злякався. Якби не пішов за покликом.

Тіо завмер.

— Тобто… я міг не прийти сюди?

— Так. Ти міг лишитися в безпеці. Жити так, яїк усі. Без ризику. Без болю. Без пригод. — Дзеркальний Тіо говорив спокійно. — І я, чесно, думав, що ти саме такий.

— Але я прийшов, — сказав Тіо тихо.

— І ти помиляєшся. І сумніваєшся. Постійно, — відповів Тіо з дзеркала. — То чого ти ще тримаєшся?

Хлопець підійшов ближче. Він бачив, як тінь у дзеркалі ворушиться, намагаючись пробратись у його серце.

— Бо я не один, — прошепотів він. — Бо я вчуся. Бо навіть якщо боюся — я йду далі.

Тінь здригнулася.

— І ти — частина мене. Але не керуєш мною.

Тіо торкнувся дзеркала. Воно затремтіло, як вода. І з тріскотом розсипалося, лишивши позаду лише відображення… справжнього Тіо. Вільного від сумнівів. Того, хто знайшов себе.

Із уламків утворилося щось нове — круглий амулет із двома переплетеними фігурами: світлою й темною.

— Рівновага, — мовив Синько, що весь час стояв поруч. — Ти зустрів себе. І не відвернувся.

— А що тепер?

— Тепер… відкривається останній шлях. Бо щоб врятувати світ Задзеркалля, треба знати, хто ти є. І ким не хочеш бути.

Перед ними відчинилися нові темні двері. Та цього разу Тіо не вагався. Він ішов із внутрішнім світлом, що вже не згасало.