Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

 були  живі   син з  невісткою,  то якось би  викручувались, але  ж  налетіли половці — сина вбили, невістку забрали... Як  тут  викрутишся? А треба  ж  і прогодуватися, і вдягтися, і внучці коралі та підвіски купити,  бо  вже  ж  ген  яка  дівка вибехкалася!.. А  ще  ж  треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і посаднику, і тіунові... А де взяти?

— Нелегке життя, — погодився Самуїл.

Розмова  затяглася допізна.  Лише коли  заспівали перші  півні,  лягли  спати:  чоловіки  на   полу,  Любава  —  на печі.

Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав  прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:

— Мені набридло ждати, Живосиле! Або  віддаси борг нині, або  хай  дівка  відробить!

— Будь  людиною, Карпиле! — перечив Живосил.— Віддам! Усе  віддам!  А тим  часом бери  те,  що  маю...

Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його  загримів:

— Що ти  мені тичеш, старий шкарбане, цю  нещасну ногату![15]  Так  ти  й  до  смерті не  сплатиш боргу!..  Хай  онука відробить... Скільки ж їй  сидіти у тебе  на  шиї?  Вона харчі матиме, а ти боргу  позбудешся...

— Не  буде  цього, Карпиле! Не  пущу  внучки!

— А я й питати не  буду! Потягну силоміць — і край!

З  сіней донеслося глухе  борюкання, щось з  гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:

— Ой,  дідусю!..

Ждан схопився з постелі.

— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою! Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча  і,  як  був,  роздягнений, простоволосий, — кинувся з хати.

Сінешні двері  розчинені навстіж. У сінях  — нікого. Голоси  лунали аж біля  воріт.  Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі  кучугури пухкого снігу  свідчили, що  недавно тут бушувала  снігова завія.

Біля воріт  вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі  кожухи чоловіків тягнули за руки  Любаву, яка  щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них  за рукав і охриплим голосом благав:

— Карпиле, не  чіпай дівчини! Облиш! Бо  гріх тобі  буде! На  твоїх  дітях  віділлються сльози!

— Йди  геть!   Відчепися!  —  відмахнувся  той   вільною рукою.

— Карпиле!..

— Геть,  кажу, шкарбане! — розлютувався чолов’яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.

Живосил заточився і впав  у сніг.

Ждан перескочив через  замет, вихопив меча.

— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину!

І Карпило, і його  помічник, молодий парубійко, випустили  Любаву, відсахнулися. Сите  Карпилове обличчя побагровіло, очі  від гніву  та здивування полізли на  лоба.

— Ти хто! Як смієш піднімати руку на княжого тіуна?  Та я тебе... Та я...

Він  аж  задихався. Рука шарила біля  боку, намацувала руків’я меча. Парубійко відступив до хвірточки.

Але ж тут на  допомогу Жданові прибіг Самуїл.

— Чекай, тіуне, заспокойся! Не  гарячкуй! Не  вихоплюй меча!..  Пощо тягнеш дівчину, аки  пес?  Пощо вдарив старого?  Чим від тобі  завинив?

Карпило випростався. Був  він  невисокий, але  дебелий, крутошиїй, мов бугай.  Ноги розставив, голову  нагнув — бликав  спідлоба.

— Хто ви такі, що  я маю  перед вами одвіт  держати? Таті з широкого шляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму  кинути! В колодки забити! В залізні пута  закувати! Я потягну вас до  князя на  суд  або  сам... ось  цими руками... Хто  ви  такі?

Самуїл підступив ближче, витягнув з-за  пазухи тугий пергаментний сувій  з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під  ніс.

— Дивися, тіуне!  Пізнаєш печатку князя Володимира? Той  ошелешено закліпав очима.

А Самуїл вів далі:

— Упізнав... От і добре!.. А тепер слухай: ти не  зачепиш цих  людей — ні діда  Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!

Карпило ще  не  знав, хто  перед ним, але  розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з  князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув  плечима, пробелькотів:

— Зрозумів... Звичайно, зрозумів... Я хіба  що?  Хотів  зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По  справедливості... По  руській правді...

— По   руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам   руську правду, то  думав, що  ми  житимемо по  правді серця, по  совісті, а ти...  А тепер іди і запам’ятай, що  ми  тут тобі  сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не  зачепиш! А  борг   свій   я  тобі, як  тільки наступного разу  завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...

Тіун  глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дід Живосил просльозився.

— Спаси вас  Бог, добрі  люди!  Порятували нас  із Любавою!  Карпило — не  людина, а звір, згноїв би  мене в ямі,  а Любаву... Страшно подумати, що  було  б з нею, коли б потрапила до рук  того  татя!  Хай  бережуть вас  боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч,  заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі  тремтячі губенята тихо  промовляли одне тільки слово:

— Жданку... Жданку...

3

Того  ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через  Лядські ворота в’їхали  в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.

По  одній з вулиць, що  вели  на  Гору, вони піднялися до собору Святої Софії, поминули храми Ірини  та  Георгія  і завернули у бічну  вуличку, що  закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з  дашком. Не  злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них  списом. Ворота відчинились.

— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору  побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу  колод і вкритий ґонтом[16].

— Ні,  тут живе  мій  вуй[17], боярин Славута, а я,  дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам  якнайскоріше треба  зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута  буває  у нього майже кожного дня.  Нам же  з  тобою так просто не  потрапити в князівські хороми... Зрозумів?

— Зрозумів... То  ти,  виходить, он  з яких  багачів, дядьку Самуїле! Сам  купець, вуй  — боярин... Кожного дня  буває у князя!.. А  ти  ж  такий простий — ну,  як  я, приміром...

— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду,  а зараз ніколи...

Грюкнули засуви — ворота розчинилися.

Їм  назустріч підвівся молоденький служник.

— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме