Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

Ми вільні!

Розділ 5

— Чекай! — покликав я Стінгера, коли той звернув з дороги. — Не туди. У мене є план. Я розробив його ще до того, як мене посадили.

Він сповільнився, вагаючись, обмірковуючи мої слова:

— А ти завбачливий малий. То як нам учинити?

— Нам треба замести сліди, щоб вони не нагнали нас із роботами-шукачами. Сюди.

Ми зійшли з дороги, попростували травою вниз до найближчого струмка. Струмок неглибокий, але крижаний, тож я не міг стримати тремтіння, коли ми ступили у воду. Недалеко проходила головна магістраль, і ми попрямували туди, пригинаючись, як повз нас проїжджав транспорт. Якусь хвилину не було видно жодної машини.

— Зараз! — скомандував я. — Через дорогу, а по тому назад, ступаючи просто по своїх слідах.

Стінгер виконав вказівку, повернувшись зі мною до струмка, назад у крижану воду.

— Це розумно, — погодився він. — Пошук знайде, де ми зайшли у воду, де ми вийшли з неї, простежить нас до дороги. Потім вони подумають, що нас підібрала якась машина. Що далі?

— Ми підемо струмком до найближчої ферми, найімовірніше ферми свинобразів…

— Нізащо. Я їх ненавиджу. Один із них поранив мене у дитинстві.

— У нас немає вибору. Якщо не вчинимо так, нас знайдуть іще до світанку. Теж не можу сказати, що обожнюю цих свинтусів, але я виріс на фермі, тож знаю, як з ними поводитися. Тепер рухаймося, бо наші ноги зараз замерзнуть.

Катування холодом тривало дуже довго, я не припиняв тремтіти. Але нічого не залишалося, крім рухатися вперед. Мої зуби цокотіли, як кастаньєти, коли ми опинилися в маленькому потічкові, що біг через поле, вливаючись у струмок, де ми баблялися зараз. Зорі блякнули; незабаром світанок.

— Прийшли — повідомив я. — Саме цей струмок нам потрібен. Оте надрубане дерево — мій орієнтир. Іди за мною, ми вже близько.

Я потягнувся, відламав суху гілку над головою та продовжив вести нас уперед. Ми брели струмком, поки не дійшли до високого паркану під напругою. За допомогою гілки я підняв сітку паркана знизу й дав змогу Стінгерові пролізти досередини. Потім він зробив те саме для мене. Щойно я звівся на ноги, з боку дубового гаю поблизу почувся знайомий шурхіт велетенських голок. Гігантська темна пляма відділилася від дерева та рушила на нас. Я забрав гілку у Стінгера й тихенько покликав:

— Сооооо, сіііііі, сюди, сюди, свинко.

Під кабаном, який наближався, стугоніла земля. Стінгер позаду бурчав собі під ніс чи то молитви, чи то прокльони, чи те й те воднораз. Я знову покликав, і велетенське створіння підійшло впритул. Красунчик вагою з тонну тупився в мене маленькими червоними очима. Я ступив крок уперед, повільно підняв гілку. Було чути, як Стінгер стогне від страху. Кабан завмер, коли я тицьнув палицею йому біля вуха, розгорнув довгі голки та почав старанно чухати.

— Що ти робиш? Воно вб’є тебе, — скиглив Стінгер.

— Звісно, що ні, — запевнив я, чухаючи ще старанніше. — Ти лишень послухай!

Свинобраз із напівзаплющеними від задоволення очима щасливо рохкав.

— Я добре знаю цих свинок. У них під голками паразити, яких вони не можуть дістати, тому й обожнюють, коли їх чухають. Дай іще почухаю інше вухо (у них між вухами особливо свербить), тоді можемо йти.

Я чухав, кабан задоволено рохкав, до нас підкрадався світанок. На фермі спалахнуло світло — і ми впали на коліна біля свинобраза. Двері будинку відчинилися, хтось вилив назовні воду, потім двері зачинилися знову.

— Ходімо до хліва. Сюди, — сказав я.

Кабан обурено зарохкав, коли я припинив чухати, а потім риссю побіг за нами вздовж ферми, сподіваючись отримати ще. І добре, бо довкола зібралося до біса інших колючих свинок. Утім, вони всі розступилися перед верховним хряком, і ми з почестями, гідними королівських осіб, пройшли до хліва.

— Ось тобі, мій великий друже. — Я почухав його востаннє. — Приємно було познайомитися.

Стінгер відчинив двері, і ми прослизнули досередини. Заледве встигли накинути защіпку, як міцне дерево затремтіло під вагою нашого нового знайомого: той притулився до стіни та пирхнув.

— Ти врятував моє життя, — прошепотів Стінгер. — Я цього ніколи не забуду.

— Просто я знаю цих свинок, — скромно зазначив я. — От ти, наприклад, — професійний боєць.

— А ти — фахівець зі свиней.

— Я б сформулював це якось по-іншому, — промимрив я. — А тепер ходімо на сінник. Там тепло, це надійний сховок. На нас чекає довгий день, я хочу присвятити його сну.

Ну й нічка. Я зарився в сіно, двічі чхнув, бо в ніс набився пил, й одразу заснув.

Наступне, що пам’ятаю: Стінгер термосить мене за плече, а сонце яскраво світить через щілини в стіні.

— Тут копи, — шепоче він.

Я прогнав сон і виглянув крізь щілину надвір.

Біля фермерського будинку пришвартувався зелений з білим поліцейський катер, і двоє ідіотів у формі тицяли фермерові якийсь аркуш. Той хитав головою та гучно, на все подвір’я, запевняв:

— Ні, я не бачив жодного з них. Я не бачив жодної живої душі вже тиждень, якщо вам цікаво. Так що радий зустрічі, хлопці. Ті втікачі виглядають жахливо, справжні злочинці.

— Ми не можемо гаяти на це весь день. Навіть якщо ви їх не бачили, може, вони на фермі, у хліву?

— Їм би ніяк це не вдалося. Там випущені свинобрази. Найлютіші тварюки в усьому білому світі.

— Проте треба глянути. У нас наказ обшукати всі приміщення в околицях.

Полісмен рушив у наш бік. Утім, за мить розлігся вереск, немов завила сирена, і пролунав стукіт гострих копит — це біг наш нічний товариш. Полісмен заховався в катері. Лютий хряк врізався в катер, залишивши в боці машини велику вм’ятину. Фермер задоволено закивав:

— Я ж казав вам, у хліві немає нікого. Тут Малий Ларрі, а він терпіти не може чужих. Але заїжджайте, як будете поблизу, хлопці…

Останні слова фермерові довелося кричати, бо катер уже відпливав на захід, а Малий Ларрі переслідував його, погрозливо форкаючи.

— Оце справжня краса, — нарешті промовив Стінгер із благоговінням у голосі.

Я кивнув, мовчки погоджуючись. Навіть у найгірші періоди життя трапляються прекрасні миті.

Досить розваг; час братися до справи. Із соломинкою в зубах я розлігся