Читати книгу - "Обитель героїв"

спогади, обер-квізитор кинув «Стратагеми» назад на ліжко, опечатав кімнату племінника й рушив далі. Симпатія до Германа дивовижним чином поширилася й на інших квесторів. Мабуть, у всіх були непорозуміння з батьками, а можливо, і з однолітками, якщо дітей занесло до лав горезвісного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикує життям у пошуках Пупа Землі, тим самим підтримуючи існування цивілізації, байдужої до рятівника, Конрад не міг.

Напевне, саме тому він любив слухати балади заїжджих трубадурів.

Компенсував брак фантазії.

— Ваша світлосте, а вам не потрібен вправний стряпчий? Майнові спори, позови за наклепи? Заповіт? Відновлення доброго імені?

— Добродію Терц, ідіть геть…

За годину барон опустився в крісло біля вікна кімнати Джеймса Рівердейла і задумався. Складати опис речей не було сенсу. Камзоли, панчохи, куртки, чоботи й капелюхи чоловіків. Сукні, туфельки, капелюшки, накидки і, даруйте, нічні сорочки жінок. У дам був і чоловічий одяг, для зручності подорожей. Пояси, гребені, фляги. Клунки, заплічні мішки, шкіряні кошелі. Словом, дурнички. У Рівердейла знайшовся палаш доброї криці в дерев’яних піхвах, метальний кинджал із клеймом «вовка» і дага під ліву руку. У Санчеса Панчохи, експерта із запірних пристроїв, — три набори відмичок і монета, гостро заточена по ребру. У Лайзи Вертенни — короткий лук із двома змінними тятивами й сагайдак зі стрілами, з особливим, невідомим баронові способом оперення. В Агнешки Малої — два флакони зілля. Судячи з перламутрового відливу, сумнозвісна «неродуха», котру запитують в аптекаря пошепки, з соромливим поглядом.

У кімнаті Кристофера Форзаца не знайшлося практично нічого.

Маги не люблять залишати майно, просякнуте маною власника, без догляду.

Жодної зачіпки, — стверджувала логіка. Тут щось не так, втручалося чуття. Речі можуть розповісти про власника дуже багато. Але бувають речі німі, речі з вирваним язиком, і вони здатні напліткувати уважному слухачеві набагато більше, ніж найпромовистіший доказ. Треба повернутися сюди пізніше й довше посидіти наодинці з речами квесторів. Помовчати разом з ними. Почекати, поки тиша оформиться в підказку.

А Трепчика-молодшого гнати від цих кімнат стусанами. Нехай хоч усі стряпчі світу почнуть в один голос скандувати статті «Кодексу про несплату». Якщо хазяїн поцупить із майна гостей бодай флакон повнолітньої гуртівниці для коханої куховарки Анички, — слово честі, Гільдія Готельєрів втратить свого почесного члена…

— Кидай! Кидай, дурило!

— Йолоп!

— Сам йолоп!

Крики з боку Четвертого тупика, куди виходило вікно, відволікли барона. Роздратований, він підхопився, до половини висунувся назовні, аби відвести душу прокльонами. І застиг соляним стовпом, вражений видовищем.

Унизу зграя крисюків із міських нетрів грала в м’яча чиєюсь відрубаною головою.

* * *

Стрибати з другого поверху барон передумав. Незважаючи на пам’ятні завіряння Трепчика-молодшого, мовляв, тут невисоко. Це стряпчих викидати невисоко, а обер-квізиторам скакати не з руки. Точніше не з ноги.

Ми й сходами — вихором.

Куди вони подінуться, крисята з тупика…

Коли біжиш, мчиш, стрибаєш через сходинку, збиваючи з ніг хазяїна, що саме ловить ґав, і не витрачаючи дорогоцінні секунди на вибачення — як не дивно, встигаєш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудників-крисюків, які, цілком можливо, кудись подінуться, так подінуться, що з собаками не знайти, — адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Ці шибеники з околиць усі входи-виходи… через паркан, у таємний лаз, підземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лікторам з вікна: сюди, мовляв! тримай! Хапай! Крикнеш згарячу, а крисята врозсип, із чужою головою під пахвою… Моторошне видовище, навіть для бувалої людини. Чорт, обличчя не розібрати: волосся злиплося, суцільна кірка бурої крові. Спритні пальці хапають «м’яча» без найменшого трепету, з реготом перекидаючи дружкові… Чому ліктори проґавили?! Чому не знайшли тупика під час огляду?! Самим голови повідриваю, роззявиськам!.. І грати примушу, на платню…

Відлетіла латунна спиця, якою кріпився на сходах білий килим.

Відлетіла друга.

У голові гупає «Сарабанда» Баруха Доуленда. Ранній варіант, заборонений у Південному Анхуесі за «вульгарність та презирство і зневагу до належної скромності» — під тамбурин, кастаньєти, з хвацькими вигуками танцюристів…

Хруснув під каблуком уламок картинної рами.

Злякано вереснули двері готелю, мало не злетіли з завісів.

За ріг, швидше за ріг…

У цьому забігу Тихий Трибунал виграв у Всевидющого Приказу. Нехтуючи пристойністю, вігіла Генрієтта — мабуть, і в неї серце танцювало знайому, заборонену ханжами «Сарабанду»! — вискочила за речовим доказом просто з вікна камінної зали. Лише зметнулися хмарою нижні спідниці та майнули, відкрившись випадковому погляду, точені щиколотки. Ну звісно, бельетаж, тут і схочеш, а ніг не поламаєш… Що, пане обер-квізитор, соромно?.. Авжеж соромно…

Обом має бути соромно.

Бо перший біля крисюків опинився нудний стряпчий Терц.

— Псування чужого майна, взятого без дозволу!.. Стаття «Про самоуправство», параграф…

— Та пішов ти, штурпак…

— Ой! Дядьку, ой! Ну ой же, кому кричу…

— Братва! Шустримо! Сморчки на хвості!

Зупинившись і відновлюючи подих, Конрад із задоволенням милувався, як стряпчий спритно тримає за вухо здоровенного крисюка, ватажка зграї. І виговорює за погані манери, через слово поминаючи кодекси, статті та параграфи. Крисюк погоджувався й волав. Такі діточки вдень у м’яча підібраною головою грають, а вночі з кистеньком виходять підпомогти родині на мілині безгрошів’я. Вухо — не та частина тіла, за яку їх можна тримати безкарно. Ти його за вухо, а він зігнеться в три погибелі й тобі самому певний артефакт відгризе.

Чи стряпчим вони не відгризають?

Чи стряпчі за вуха вправніше скубуть?!

Четвертий тупик, як і передбачалося, виявився тупиком тільки за назвою. Зграя недолітків пирснула врізнобіч і розчинилася швидше за ложку меду в окропі. Допомогти дружкові, що трафив у лабети правосуддя, ніхто й не подумав: взаємовиручка тут була не в пошані. Якщо сморчки на хвості, значить, носи в дірки, хвости в щілини…

— Дядьку, ну пусти… відірвеш же, клешнястий…

Стряпчий закінчив виховну бесіду, здав лікторам зажуреного крисюка — той схлипував і світив розпухлим вухом, — а по тому обернувся до барона з вігілою.

— Сподіваюся, ваша світлосте, ви дозволите мені додати це до опису?

Стало добре видно: голова — ніяка не голова. Куля, вкрита суцільною брудно-бурою коростою, лише здалеку схожою на запечену кров. А волосся — трава з узбіччя, що поналипало поверх кірки. Різьбяр прикрасив кулю складним різьбленням: у заглибини набилася земля, де-не-де застрягли дрібні прутики.

— А чи не забагато вас, добродію Терц? Куди не поткнуся…

— Ви постійно ставите мені перепони, ваша світлосте! А в королівстві кояться жахливі речі! Якщо не вжити заходів, негайно та безбоязно…

— Звольте без натяків!

— Та які тут натяки!

Стряпчий нахилився вперед, напружився, як перед стрибком. Конрад наче вперше побачив його