BooksUkraine.com » Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

170
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Шляхи свободи. Відстрочення" автора Жан-Поль Сартр. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 118
Перейти на сторінку:
дня вона увійшла до палати і сказала йому: «Підведіться, я поміняю судно», то на обличчі в неї був оцей вираз. Він обливався потом, він чув свій запах, тхнуло від нього, як від кожум'яки, а вона стояла, досвідчена, незнайома, простягала до нього свої прегарні руки, і на обличчі в неї був оцей вираз.

Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.

— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.

— Ще б пак!

— А що вам та війна? Нас вона не стосується.

Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.

— А от мені плювати на війну, — сказав він.

— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.

— Мені все одно.

— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.

— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.

— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.

На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:

— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.

— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?

Він відказав:

— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.

Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. «Що ж, тепер їхня черга лягати». Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.

— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!

Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:

— Що там увечері можна буде вкинути до рота?

— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.

— А далі що, на десерт? Сливи?

— Не знаю.

— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.

Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.

— Хто це? — поспитався він у Жаніни.

— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли «Монрепо», ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.

— Це там, де оперували Андре?

— Атож.

Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. «А, це хтось із тутешніх», — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.

— Вже пора, — мовила Жаніна. Вона сумно дивилася на нього, очі її були повні сліз. Ото вже непорядно вона поводиться. Він сказав їй:

— Ви дуже любите свою лялю?

— О, ще й як!

— Не трясіть мене, як під час ходи.

— Не буду.

По її блідих щоках потекли сльози. Він недовірливо глянув на неї.

— Що з вами?

Вона не відповіла, схлипуючи, вона схилилася над ним і поправляла укривало; він бачив діри її носа.

— Ви щось приховуєте від мене…

Вона не відповідала.

— Що ви приховуєте від мене? Ви посварилися з мадам Ґуверне? Годі ж бо, я не люблю, коли зі мною поводяться, як з дитиною!

Вона випросталася й дивилася на нього з відчайдушною ніжністю.

— Вас евакуюють, — зі сльозами сказала вона.

Він не втямив як слід. Перепитав:

— Мене?

— Всіх недужих із Берка. Надто вже близько від кордону.

Він затремтів. Він ухопив Жанінину руку і стиснув її.

— Таж я хочу залишитися!

— Вони нікого тут не залишать, — понуро сказала вона.

Він щосили стиснув її руку.

— Не хочу, — вигукнув він, — не хочу!

Нічого не кажучи, вона вивільнила руку, стала позад візка і попхала його вперед. Шарль звівся до половини і шалено бгав у пальцях краєчок укривала.

— А куди вони нас відправлять? Коли вирушати? Медсестри поїдуть із нами? Та скажіть же що-небудь.

Вона й далі мовчала, і він чув лише її зітхання у нього над головою. Він одкинувся на спину і люто промовив:

— Вони доконають мене.

Не хочу дивитися на вулицю. Мілан підійшов до вікна і глянув; лице його похмуре. Вони ще не тут, але чутно, як вони човгають підошвами своїх черевиків по всьому кварталу. Я чую їх. Схиляюся до Маріки і кажу їй:

— Сядь отут.

— Де?

— У простінку поміж вікнами.

Вона питає в мене:

— Навіщо мене прислали до вас?

Я не відповідаю; вона запитує:

— Хто це кричить?

Я не відповідаю. Човгання підошов. Човг-човг-човг-човг-човг. Я сідаю долі, біля неї. Я така важка. Беру її голову в свої долоні. Мілан стоїть біля вікна, кусає нігті, вигляд у нього ніякий. Я кажу йому:

— Мілане, йди до нас, не стій біля вікна.

Він щось бурчить у відповідь, вихиляється через підвіконня, навмисне вихиляється. Човгання підошов. За п'ять хвилин вони будуть тут.

1 ... 8 9 10 ... 118
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Відстрочення"