Читати книгу - "Кульбабове вино"

Дуглас притулявся спиною до сухих дощок веранди, потішений і заспокоєний усіма тими голосами, сподіваючись, що вони ніколи не змовкнуть і їх неквапний плин з тихим жебонінням струменітиме по його тілу, по приплющених повіках, вливатиметься в сонні вуха. Порипування крісел-гойдалок скидалося на сюрчання цвіркунів, сюрчання цвіркунів скидалося на порипування крісел-гойдалок, а замшіла бочка під ринвою біля вікна їдальні плодила вже котре покоління москітів, обіцяючи поживу для розмов ще на багато літ надалі.

Так хороше було сидіти літнього вечора на веранді, так безтурботно й спокійно, аж хотілося, щоб він тривав без кінця. То все були приємні, усталені звичаї: чоловіки розкурювали люльки, у блідих руках жінок мигтіли в присмерку в’язальні спиці, потім усі бралися до морозива-ескімо в сріблястих обгортках, хтось приходив, хтось ішов. Бо протягом вечора там устигало погостювати мало не все містечко: заглядали сусіди з суміжних будинків і з того боку вулиці; спинялися по дорозі, проїжджаючи в своєму басовитому електричному автовізку, міс Ферн та міс Роберта і часом прокочували Тома чи Дугласа навколо кварталу, а потім заходили посидіти хвилинку, обмахнути віялами розшарілі обличчя; а то ще містер Джонас, скупник мотлоху, залишивши свою конячину та фургон десь поблизу під деревами, квапливо піднімався східцями на веранду з таким нетерплячим виглядом, наче його розпирало від слів і він мав сказати щось нове, чого ніхто ще не чув, — і якось так виходило, що про це й справді ніхто доти не чув. І нарешті — дітлахи, що дотемна пропадали хтозна-де, граючи в хованки чи ганяючи ногами порожню бляшанку, а тоді, засапані, розпашілі, нечутно, як бумеранги, поверталися тихим лужком до веранди й одразу ж починали куняти під нескінченне заколисливе жебоніння голосів…

О, яка то була розкіш — лежати там вечорами, напоєними духом папороті й трави, вечорами, сповненими шелесливих сонних голосів, які немовби снували навколишню темряву. Дуглас лежав так тихенько й незворушно, що дорослі забували про його присутність і гомоніли собі далі, обмірковуючи плани, які стосувалисьйого і їхнього власного майбутнього. І голоси їхні все жебоніли й пливли геть з освітленими місяцем хмарками тютюнового диму, а нічні метелики, схожі на пізній яблуневий цвіт, легенько билися у вуличні ліхтарі, і голоси все пливли й пливли у майбуття…

●

Того вечора чоловіки зібралися перед тютюновою крамницею і ну палити дирижаблі, топити бойові кораблі, висаджувати в повітря динамітні заводи — одне слово, напихати свої тлінні роти тими самими бацилами, від яких вони одного дня заклякнуть навіки. Смертоносні хмари клубочилися разом з димом їхніх сигар і линули геть, оповиваючи знервованого чоловіка, що непомітно стояв збоку, дослухаючись до їхньої мови, в і якій скреготіли лопати гробокопів і раз у раз вчувалося: «на порох і попіл». То був Лео Ауфмен, міський ювелір, що стояв, розширивши великі й блискучі чорні очі, але врешті змахнув тендітними, наче в дитини, руками і злякано вигукнув:

— Та годі вам! Бога ради, облиште цю панахиду!

— Діло кажете, Лео, — мовив дідусь Сполдінг, що саме проходив там, прогулюючись, як і кожного вечора, зі своїми онуками Дугласом і Томом. — Але ж кому, як не вам, Лео, погамувати цих віщунів. Змайструйте щось таке, що зробить майбутнє яснішим, безтурботним, сповненим радощів. Ви ж власноручно складали велосипеди, лагодили автомати в Галереї, були міським кіномеханіком, хіба ні?

— Авжеж! — докинув Дуглас. — Змайструйте нам Машину щастя!

Усі засміялися.

— А ви не смійтесь, — сказав Лео Ауфмен. — Як ми досі застосовували машини? Тільки людям на горе? Отож-бо! Скільки разів здавалося, що ось уже людина й машина поладнають, аж раптом — бабах! Хтось там десь підмахлює — і літаки починають скидати на нас бомби, а автомобілі летять шкереберть з урвища. То хіба погано, що хлопець просить Машину щастя? Ні! Ажніяк…

Голос Лео Ауфмена притих, бо він уже одійшов на край тротуару й лагідно, мов до живої істоти, доторкнувся до свого велосипеда.

— А що я втрачу? — бурмотів він. — Зіб’ю там чи там клаптик шкіри на пальцях, докладу кілька фунтів заліза, трохи недосплю… І змайструю, їй-богу!

— Лео, — сказав дідусь, — ми ж не до того…

Та Лео Ауфмен уже їхав теплим літнім вечором, натискаючи на педалі свого велосипеда, і звіддалік долинув його голос:

— Візьму та й змайструю…

— А знаєте, — шанобливо мовив Том, — він таки змайструє, будьте певні.

●

Коли б ви побачили, як Лео Ауфмен легко, за інерцією, котить на велосипеді вимощеними цеглою вечірніми вулицями, то зрозуміли б, що цей чоловік завжди в злагоді із світом і його однаково тішить і шурхіт будяків у розігрітій траві під подмухами гарячого, наче з топки, вітру, і гудіння електричних дротів на мокрих від дощу стовпах. Він був з тих людей, для яких і безсонна ніч — не мука, а благословенна пора, коли можна залюбки поміркувати про велетенський годинниковий механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою, хто знає? Та хоч скільки ночей він про це передумав, дослухаючись до темряви, проте певного висновку дійти не міг і схилявся то до однієї думки, то до другої…

Ось і тепер, їдучи велосипедом вулицями містечка, він думав: а які головні струси в нашому житті? Людина народжується, росте, старіє, вмирає… Ну, народження — тут годі щось вдіяти. А от як щодо інших трьох етапів?

У голові в нього, виблискуючи легкими золотими спицями, крутилися колеса його Машини щастя. Це мала бути машина, яка допомогла б хлопцям змінити ніжний персиковий пушок на шорстку парость, а дівчатам розвинутися з непримітних пуп’янків у яскраві квітки. Та й у похилих літах, коли твоя тінь немовби тягне тебе додолу, і ти лежиш серед ночі без сну, і серце твоє відлічує мільярди ударів, — його винахід дасть людині змогу спокійно заснути разом з опалим листям, як ото засинають восени хлопчаки, зручно простягтись на копиці сухого сіна й залюбки стаючи часткою природи, що поринае в мертвий сон…

— Тату!.. — Через лужок назустріч йому бігли всі шестеро його дітей: Сол, Маршалл, Джозеф, Ребекка, Рут, Ноемі, — віком від п’яти до п’ятнадцяти, і всі разом тяглися взяти в нього велосипеда, і всі водночас торсали його за рукави.

— Ми на тебе чекаємо. В нас сьогодні морозиво! — Простуючи до веранди,