Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

– Закодувався?

– Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки – переконалася… Може, й тягне – та ж не п’є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?

– Ти думаєш, я нiчого не робила? – Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. – Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.

Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам’ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшенним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло – дiти та баба полягали спати.

Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них – кухня. Можна пройти по колу злiва направо або справа налiво й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями ще півгодини тому хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.

Тихенько зiбрали зi столу.

– Це буде твоя кiмната, зараз постелю, – сказала Марiя.

Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда – цегляна простора прибудова з п’ятьма вiкнами.

Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi – згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись, як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.

– А тепер – сюрприз! – пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.

– Метеоритний чорнослив у шоколадi! – я вiдчула себе фокусником з цирку. – Пам’ятаєш?

Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.

То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр’я» i вже далеко не такi смачні, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м’якуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки – i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.

Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.

Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з’являлися в продажу, проводили ретельний тест– контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.

Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в’яленої динi та насiння соняшника в шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з’явилася в крамницях). Шоколадне сiм’ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок – чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.

Насiння в шоколадi та в’ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля – заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.

– Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!

– А пам’ятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми з’їли їх на останнiй парi? – згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.

Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок – кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» – запропонувала подруга. Ми розв’язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку – i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.

«Якiсь вони занадто маленькi», – зауважила Марiя.

У її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з’їмо?» – запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик – забула! – там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали – його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо в коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.

А потiм – кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще – прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок – не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з’їли еклер.

…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам’ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.

…Сiльськi маракаси в дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…

Жива гора

Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр’ї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогін, – лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.

Попрокидалися дiти в сусiднiй кiмнатi. З