Читати книгу - "Насолода"

голову назад, щоб уникнути іскор. Її тіло, яке примощувалося на килимі в дещо незручній позі через необхідність рухати м’язами і згинати плечі, здавалося, усміхалося всіма своїми суглобами і всіма складками та всіма заглибинами, з його світлим бурштиновим кольором, нагадуючи Данаю Корреджо.[40] І вона справді скидалася обрисами тіла на одну з жінок Корреджо, зі своїми маленькими й гнучкими руками та ногами, схожими на гілки, майже як у Дафни на початку її перетворення на дерево.

Після того як вона закінчувала свою роботу, дрова розгорялися і створювали раптове джерело блиску. У кімнаті це гаряче рожеве світло й холодні промені призахідного сонця, що проникали крізь шибки, змагалися протягом якогось часу. Запах спаленого ялівцю злегка затуманював голову. Елена, схоже, перебувала в полоні дитячої радості, дивлячись на яскраве й гаряче полум’я. Вона мала трохи жорстокий звичай обривати й кидати на килим пелюстки всіх квітів, що були у вазах, після кожного любовного побачення. Після того як поверталася до кімнати, повністю вдягнена, натягуючи рукавички або заколюючи волосся, вона всміхалася посеред цього безладу; і ніщо не могло зрівнятися з грацією того руху, яким вона трохи підсмикувала сукню, простягаючи вперед спочатку одну ногу, потім другу, щоб коханець нахилився й зав’язав ще розв’язані шнурки її черевиків.

Тут нічого не змінилося. Від усіх речей, на які Елена дивилася або яких вона торкалася, на нього напливали спогади та образи далекого часу. Після майже двох років перерви Елена вперше переступить через цей поріг. Через три години вона, безперечно, прибуде, сяде в оце крісло, трохи засапавшись, як у ті часи, й почне говорити. Усі речі знову почують її голос, а може, навіть її сміх через два роки.

День великого прощання якраз припадав на двадцять п’яте березня тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року, воно відбулося за Порта Піа,[41] в кареті. Дата прощання залишилася невитравною в пам’яті Андреа. Сьогодні, чекаючи Елену, він міг пригадати найменші подробиці того дня з дивовижною ясністю. Видовище номентанського краєвиду[42] поставало тепер перед ним в ідеальному світлі, як у тих пейзажах, що їх ми бачимо уві сні, де речі бувають видимі здалеку завдяки тому випромінюванню, яке подовжує їхні форми.

Закрита карета рівномірно торохтіла, запряжена кіньми, які бігли клусом; стіни стародавніх патриціанських вілл проминали їх поза віконцями, білі, вони майже віддзеркалювали світло дня й віддалялися від них безперервно і неквапно. Вряди-годи вони бачили велику залізну хвіртку, від якої відходила стежка з високими деревами обабіч, або зелене подвір’я, населене давньоримськими статуями, або довгі рослинні портики, крізь які проникали бліді промені сонця.

Елена мовчала, закутавшись у просторий плащ із хутра видри, затуливши обличчя вуаллю, сховавши руки в замшеві рукавички. Він із насолодою вдихав тонкі пахощі геліотропу, які линули від коштовного хутра, водночас притискаючись до її руки своєю рукою. Обоє відчували, що вони перебувають наодинці, далеко від інших людей. Але раз у раз їх проминала чорна карета якогось прелата або пастух верхи, або група священнослужителів у фіолетових одіннях, або череда худоби.

За півкілометра від мосту вона сказала:

– Вийдімо з карети.

У відкритому полі холодне й прозоре світло здавалося джерельною водою. Дерева гойдалися на вітрі й завдяки ілюзії зору, здавалося, передавали своє розгойдування всім навколишнім речам.

Вона сказала, пригортаючись до нього й хитаючись на твердій землі:

– Я поїду звідси сьогодні ввечері. Ми бачимося з тобою востаннє.

Потім замовкла. Тоді знову заговорила, роблячи паузи, про необхідність її від’їзду, про необхідність розлуки, заговорила голосом, переповненим смутком. Вітер налітав і зривав слова з її губів. Але вона все говорила й говорила. Він урвав її, взявши за руку й шукаючи між ґудзиками тіло, щоб намацати пульс.

– Облиш! Облиш!

Вони йшли, долаючи невтримні пориви вітру. І він, притискаючись до жінки й відчуваючи, як його опановує почуття глибокої самоти, відчув також, як проникає йому в душу горде усвідомлення життя, в якому він мав би більше волі й більше сил.

– Нікуди не їдь! Нікуди не їдь! Я хочу, щоб ти завжди була тут, зі мною.

Він намацав її пульс і просунув пальці в рукав, ковзаючи по її шкірі неспокійними рухами з бажанням повного володіння.

Вона подивилася на нього одним із тих поглядів, які хвилювали його, мов п’янке вино. Міст уже був близько, рожевий у світлі сонця. Річка здавалася нерухомою й металевою уздовж усього русла. Зарості рогозу нахилялися під вітром на її берегах, і вода легенько штовхала кілька жердин, увіткнутих у глинясте дно, які, либонь, допомагали натягувати жилку під час риболовлі.

Тоді, щоб переконати її, він удався до спогадів. Заговорив про їхні перші дні, про бал у палаці Фарнезе,[43] про полювання на полях Божественного Кохання,[44] про вранішні зустрічі на площі Іспанії біля вітрин ювелірних крамниць або на спокійній і величній Сикстинській вулиці, коли вона виходила з палацу Барберіні,[45] переслідувана чочарками,[46] які пропонували їй троянди в кошиках.

– Ти пам’ятаєш? Ти пам’ятаєш?

– Так.

– А той вечір, коли я прийшов до тебе з цілим оберемком квітів?… Ти була сама-одна й читала біля вікна. Ти пам’ятаєш?

– Так, пам’ятаю.

– Я увійшов. Ти майже не обернулася. Ти зустріла мене досить холодно. Що з тобою було? Я не знаю. Я поклав букет на столик і став чекати. Ти заговорила про якісь марні речі, без бажання й без радості. Я тоді подумав спантеличено: «Вона вже мене не кохає». Але пахощі квітів уже наповнили всю кімнату. Я досі бачу, як ти тоді схопила букет обома руками й занурила в нього обличчя, вдихаючи його аромат. Коли ти підвела голову, здавалося, твоє обличчя увібрало їхній колір, а очі змінили барву, ніби ти випила щось п’янке…

– Розповідай, розповідай, – сказала Елена слабким голосом, спершись на перила мосту й опанована чарами невпинних хвиль.

– А потім на канапі, ти пригадуєш? Я обсипав тобі груди, руки й обличчя квітами, геть укривши тебе ними. Ти скидала їх, підставляючи мені то губи, то шию, то заплющені очі. Між твоєю шкірою і моїми губами я відчував холодні та вологі пелюстки. Коли я цілував тебе в шию, ти тремтіла всім тілом і простягала руки, щоб відштовхнути мене. А тоді… Твоя голова була занурена в подушки, груди заховані під трояндами, а руки оголені до ліктів; і я ніколи не переживав такого ніжного й солодкого відчуття, як тремтіння двох блідих рук на моїх скронях… Ти пригадуєш?

– Так, так… Продовжуй!

Він говорив і говорив із дедалі