Читати книгу - "Сезон гроз"

— Матимемо це на увазі, — кивнув інстигатор. — Поки що я б усе ж просив, аби ви не покидали міста. Я схиляюся до того, щоб заплющити очі на скандал у кордегардії, зрештою, там регулярно трапляються якісь трафунки, пані стражниці досить легко піддаються емоціям. А оскільки Юліан… Тобто, пан Горицвіт ручиться за вас, я певен, що й ваша справа в суді вирішиться вдало.

— Моя справа, — відьми́н примружив очі, — є нічим іншим, як актом переслідування. Утиски, що випливають з упереджень і неприязні…

— Будуть вивчені докази, — відрубав інстигатор, — і на їх підставі буде вжито заходів. Так хоче правосуддя. Те саме, завдяки якому ви на волі. Під заставу, а отже умовно. І ви, пане з Ривії, повинні дотримуватися цих умов.

— Хто вніс цю заставу?

Феррант де Леттенгоф холодно відмовився розкрити інкогніто відьми́нового добродія, попрощався і в оточенні пахолків повернув у бік входу до суду. Горицвіт тільки на те й чекав. Не встигли вони виїхати з ринку і в’їхати у вуличку, розкрив усе, що знав.

— Воістину, це якась низка нещасливих випадків, побратиме Геральте. І невдалих інцидентів. А якщо йдеться про заставу, то заплатила її за тебе певна Літта Нейд, серед своїх звана Корал, від кольору помади, якою користується. Це чародійка, що вислужується перед Белогуном, тутешнім короликом. Всі ламають голову над тим, чому вона це зробила. Бо ніхто інший, як вона сама послала тебе за ґрати.

— Що?

— Кажу ж, це Корал на тебе донесла. Це якраз нікого не здивувало, усюди відомо, що чародії на тебе затялися. А тут маєш — сенсація: чародійка ні з того, ні з сього платить заставу і визволяє тебе з буцегарні, до якої тебе впакували з її допомогою. Цілісіньке місто…

— Усюди? Ціле місто? Що за дурниці ти мелеш, Горицвіте?

— Вживаю метафори і перифрази. Не прикидайся, що не розумієш, ти ж мене знаєш. Ясна річ, що не «ціле місто», а лише нечисленні добре поінформовані з тих, хто стоїть близько до правлячих кіл.

— І ти власне той, хто стоїть близько?

— Вгадав. Феррант — мій кузен, син брата мого батька. Я зайшов до нього як до родича. І дізнався про твою справу. В ту ж мить заступився за тебе — ти ж у цьому не сумніваєшся. Поручився за твою порядність. Розповів про Єнніфер…

— Красно дякую.

— Стримай сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби переконати кузена, що тутешня магічка зводить на тебе наклеп і очорнює через заздрість і ревнощі. Що все обвинувачення фальшиве, що ти ніколи б не опустився до махлювання з фінансами. В результаті мого заступництва Феррант де Леттенгоф, королівський інстигатор, найвищий за рангом судовий виконавець, вже переконаний у твоїй невинуватості…

— Щось мені так не здалося, — заявив Геральт. — Якраз навпаки. Я почував, що він мені не довіряє. Ні в справі гаданих махінацій, ані у справі зникнення мечів. Ти чув, що він казав про докази? Докази для нього фетиш. Доказом махінацій зрештою буде донос, а доказом містифікації з крадіжкою мечів — підпис Герланда з Риблі в журналі. До того ж та міна, з якою він мене застерігав від виїзду з міста…

— Ти до нього несправедливий, — заявив Горицвіт. — Я його знаю краще за тебе. Те, що я ручуся за тебе, для нього важливіше за дюжину роздутих доказів. А застерігав він слушно. Чому, як ти думаєш, ми обоє, він і я, поспішили до кордегардії? Щоб не дати тобі наробити дурниць! Кажеш, хтось тебе підставляє, фабрикує липові докази? То не давай цьому комусь до рук доказів незаперечних. А втеча була б саме таким доказом.

— Може, ти й маєш рацію, — погодився Геральт. — Але інстинкт підказує мені дещо інше. Мушу робити ноги, поки мене тут зовсім не оточили. Спершу арешт, потім застава, зразу після того — мечі… Що далі? Дідько, без меча почуваюся як… як равлик без шкаралупи.

— Як на мене, ти занадто цим переймаєшся. Зрештою, що, тут мало крамниць? Махни на ті мечі рукою і купи собі інші.

— А якби в тебе украли твою лютню? Здобуту, як пам’ятаю, при доволі драматичних обставинах? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов купити собі інші у крамниці за рогом?

Горицвіт рефлекторно стис пальцями лютню і повів довкола зляканим поглядом. Утім, жоден із перехожих не виглядав на потенційного викрадача музичних інструментів і не виявляв нездорового зацікавлення його унікальною лютнею.

— Ну так, — зітхнув поет. — Розумію. Як і моя лютня, мечі для тебе єдині у своєму роді й незамінні. До того ж… Як ти казав? Зачаровані? Спричиняють магічну імпотенцію… До дідька, Геральте! Ти мені зараз це кажеш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від тих мечів! А то й ближче! Тепер все ясно, розумію… Не так давно я мав, холера, деякі труднощі…

— Заспокойся. Імпотенція — вигадка. Я придумав це зразу, розраховуючи на те, що чутка розійдеться. Що злодій злякається…

— Як злякається, то негайно втопить мечі в гноївці, — влучно констатував бард, все ще трохи блідий. — І ти їх вже ніколи назад не отримаєш. Покладися краще на мого кузена Ферранта. Він служить тут інстигатором вже багато років, має цілу армію шерифів, агентів і шпиків. Злодія миттю відшукають, побачиш.

— Якщо він ще тут, — скреготнув зубами відьми́н. — Міг накивати п’ятами, поки я сидів у цюпі. Як, ти казав, звуть ту чародійку, завдяки якій я туди втрапив?

— Літта Нейд, прізвисько Корал. Здогадуюся, що ти збираєшся робити, друже. Але не знаю, чи це найкраща ідея. Вона чародійка. Чарівниця і жінка в одній особі, одним словом, чужорідний вид, який не піддається раціональному пізнанню і функціонує за незрозумілими звичайним чоловікам механізмами і принципами. Зрештою, чого я буду казати, сам про це добре знаєш. Маєш же в тій справі багатющий досвід. Що це за гармидер?

Вештаючись вулицями без певної мети, вони потрапили в місцину біля невеликої площі, яка гриміла безперестанним стукотом молотків. Як виявилося, тут діяла ведика бондарна майстерня. На самій вулиці, під накриттям, рівними штабелями громадилися висушені клепки. Звідти, транспортовані босими дітлахами, вони мандрували