Читати книгу - "Артур і мініпути"

— Не турбуйтеся, шефе! Він поводить себе дружньо. Ми проб'ємося! Пришліть підйомний кран!

Рука хлопчика швидко стає стрілою підйомного крана, а сам він починає скрипіти, як лебідка.

Кілька рухів — і м'яч зачеплено.

— Кидай! — командує водій, який сидить за кермом.

Рука Артура випрямляється і відкидає м'яч якомога далі.

Рівнинна снігова людина, звісно, біжить навздогін.

— Дорога вільна, і ми позбавилися від снігової людини! — гордо сповіщає водій.

— Добре спрацювали, патрульна машино! — чути голос гучномовця. — Продовжуйте!

Бабусенька також продовжує свою роботу: завішує простирадлами другий шнур.

Удалині, над вершиною пагорба, з'явилася хмарка куряви — значить наближається автомобіль.

Сьогодні вони не чекають ні поштаря, ні молочника.

— Хто ж це такий? — тривожно думає бабуся.

Артур тим часом разом з новою машинкою патрулює сад. На нього чекають нові несподіванки.

Повернулася снігова людина з м'ячиком у зубах, стала над борозенкою і ось-ось кине знову свою здобич.

Екіпаж автомобіля в паніці.

— О Боже! Нам кінець! — вигукує штурман.

— Ні, ми не відступимо! — кричить водій голосом Артура.

Снігова людина кидає м'ячик. Ні, не м'ячик, а справжню бомбу!

— Швидше, капітане! — благає штурман, бо ми всі загинемо!

М'ячик котиться між стінами борозенки, як камінь у фільмі про Індіану Джонса. Тільки в багато разів менший.

Артур уміло керує машинкою, вона виривається вперед і приземляється на тверде дно канавки.

— Банзай! — несамовито кричить хлопчик, хоча цей японський клич і не відповідає моменту.

Машинка стрімко втікає від м'яча, тобто від каменя. Бо якщо він наздожене, то розтрощить і її, і екіпаж.

Гоночний болід петляє, як літак-винищувач.

Водій ледве утримує в руках кермо. М'яч залишився позаду, проте, на жаль, траншея закінчилася і перед водієм постає непрохідна стіна.

— Нам кінець! — скиглить штурман.

— Піднімемося по стіні! — вигукує хоробрий водій.

Машина повзе вгору по вертикальному схилу і, набравши швидкості, злітає в повітря. Після кількох кульбітів вона падає на землю і там зупиняється.

Маневрування виконане бездоганно!

Артур пишається так, ніби сам винайшов колесо.

— Відмінно спрацювали, капітане, — з захопленням говорить штурман водієві.

— Так, непогано вийшло, хлопчику, — хрипким стомленим голосом відповідає Артур.

Величезна тінь накриває маленький автомобіль. Тінь від автомобіля великого. І він належить панові Давид о.

Він раптово загальмував перед іграшковою машинкою, так що Артур навіть закричав від несподіванки.

Через вітрове скло виглядає задоволений Давидо: він радіє, що злякав хлопчика.

З м'ячиком у зубах підбігає Альфред-рівнинна снігова людина. Відчуваючи, що зараз не до забав, він акуратно кладе м'ячик на землю.

М'ячик котиться до справжнього автомобіля і зупиняється біля дверцят.

В цю мить Давидо відчиняє їх і, не помітивши м'ячика, наступає на нього. Посковзнувшись, він летить перевертом на землю. Навіть Чарлі Чаплін не зумів би впасти смішніше!

Артур теж летить шкереберть — тільки від реготу.

— Головна патрульна машино! Снігова людина тільки-но завалила чергову жертву! — повідомляє із свого кабінету шеф водія.

Альфред гавкає і махає хвостом. Так снігові люди аплодують.

Давидо підводиться з землі, струшуючи з себе пилюку. Помітивши м'ячик, він хапає його і з розмаху кидає в сад. Чути тріск — це відірвався рукав його шикарного піджака.

М'ячик падає в резервуар з водою.

Розізлившись через зіпсований піджак, але задоволений своїм кидком, Давидо єхидно звертається до хлопчика:

— А зараз ваш хід, центральна!

Артур не вважає за потрібне відповідати Давидо. В таких випадках часом достойніше промовчати.

Пан Давидо розвертається на підборах і прямує у глиб саду.

Пес гавкає безперестанку, і бабусенька починає хвилюватися.

Розвішані простирадла відгороджують її від основної частини саду. Щоб з'ясувати, що там діється, бабуся розсовує білизну і натикається на пана Давидо. Обоє аж підскакують з несподіванки.

— Ви мене налякали! — обурено каже бабуся.

— Мені шкода, — лицемірно відповідає Давидо. — Домашні клопоти? Потрібна допомога?

— Ні, дякую. Що вам ще потрібно? — в голосі поважної пані вчувається тривога.

— Я хочу вибачитись. Учора ввечері я погарячкував, і зараз хочу загладити свою вину, — промовляє він загадково. Принаймні слова його мають подвійний зміст.

Підступний Давидо не поспішає розкривати свої карти. Попорпавшись у кишенях, він дістає звідти вчорашній документ.

— Ось, усе виправлено! Всі підписи є!

Взявши прищіпку, він вішає папір на шнур.

— Звісно, ви часу даремно не гаяли! — з огидою зауважує бабуся.

— Це просто вдалий збіг обставин, — у голосі Давидо вчувається награна байдужість. — Уранці в церкві я випадково зустрів управителя…

— Ви ходите до церкви? Чого ж я жодного разу вас там не бачила? — єхидно запитує бабуся.

— Виявляючи смиренність, я ніколи не сиджу в перших рядах. До речі, я теж вас там не бачив, — шипить він у відповідь. — А я ось, Наприклад, і мера там зустрів і він теж підтвердив правильність складеного мною акта.

Давидо витягає з кишені ще один офіційний лист і прищеплює його до шнура поряд з першим.

— А ще я зустрівся там з нотаріусом і він також завірив свідоцтво про купівлю будинку, — каже він і вішає в такий же спосіб ще одного листа. — І банкіра та його чарівну дружину я зустрів і банкір підтвердив, що ваш борг перевів на мене…

На шнуру з'являється четвертий лист…

Тим часом Артур намагається видертися вгору по стінці величезного резервуара, Альфред з хвилюванням спостерігає за ним.

Давидо продовжує розвішувати все нові й нові папери:

— … землевпорядник підтвердив межі саду згідно з земельним кадастром, — монотонно, без пауз, промовляє він, — а також префект підписав наказ про звільнення приміщення протягом сорока восьми годин…

І Давидо повісив останній, десятий документ.

— Усього десять! Моє щасливе число! — задоволено завершує він, упевнений, що помстився.

Бабуся ошелешена, пригнічена, розгублена.

— Вуаля. Якщо через сорок вісім годин ваш чоловік не з'явиться, будинок стане моїм, — підводить риску Давидо.

— У вас немає серця, пане, — обурено говорить бабуся.

— Ні! Я ніколи не був жорстоким і саме тому пропонував вам кругленьку суму за цю розвалюху! Але ж ви навіть слухати мене не захотіли!

— Цей будинок ніколи не продавався, пане! — нагадує бабуся.

— Ну то й що? Треба ж колись почати! — цинічно відповідає він.

Перегнувшись через край резервуара, Артур дивиться вниз. Велика чаша заповнена менш ніж наполовину і тенісний м'ячик похитується на воді майже в самому внизу.

Артурові доводиться перекваліфікуватися на каскадера. Умостившись на краю резервуара, він звішує ноги вниз, упирається підошвами в стінку гігантської посудини. Потім обережно нахиляється і простягає руку, щоб дістати м'ячика.

Альфред тривожно скавчить. Цікаво, звідки він знає, що на хлопчика чекають неприємності?

Чути гучний сплеск — це Артур упав у воду.

Зляканий Альфред, підібгавши хвоста, втікає, вдаючи, що має купу справ.

— Навіщо вам цей шматок