Читати книгу - "Виховання почуттів"

Фредерік ходив обідати по абонементу за сорок три су в ресторан на вулиці Лагарп.

Зневажливо дивився він на старенький прилавок червоного дерева, заплямовані серветки, погано вимитий срібний посуд і капелюхи, почеплені на стінці. Його оточували студенти, такі самі, як і він. Вони говорили про своїх професорів, про своїх коханок. Та що йому до тих професорів! Хіба він має коханку? Уникаючи їхніх веселощів, він приходив якомога пізніше. На столах лежали недоїдки. Два лакеї, стомившися, дрімали в кутку; запахи кухні, ламп і тютюну наповнювали спорожнілу кімнату.

Потім він повільно вертався на вулицю. Похитувалися ліхтарі, на калюжах тремтіли довгі жовтуваті відблиски. Під парасолями вздовж хідників ковзали тіні. Бруківка була нечиста; налягала імла, і йому здавалося, що вологий морок, сповиваючи його, невпинно опускався на серце.

Його мучили докори сумління. Він почав знову відвідувати заняття. Але нічого не знав із того, що вже пояснювалося раніше, і через те йому важко було похопити найпростіші речі.

Він заходився писати роман під назвою «Сільвіо, син рибалки». Дія відбувалась у Венеції. Героєм він був сам, героїня — пані Арну. Називалась вона Антонія, і, щоб заволодіти нею, він убивав кілька дворян, палив частину міста й співав під її балконом, де коливалися під подихом вітерцю червоні штофні фіранки, як на бульварі Монмартр. Надто відверта подібність занепокоїла його, коли він її помітив; Фредерік перестав писати далі, і його бездіяльність стала ще більша.

Тоді він почав благати Делор'є приїхати й поселитися разом із ним. Вони влаштуються так, щоб прожити на дві тисячі франків, які він дістає на своє утримання; все буде краще, аніж це нестерпне існування. Делор'є іще не міг покинути Труа. Він радив другові розважатися й відвідувати Сенекаля.

Сенекаль був учитель математики, людина неабиякого розуму й республіканських переконань, майбутній Сен-Жюст[7], як запевняв клерк. Фредерік тричі підіймавсь до нього на шостий поверх, але так і не побачився з ним. Більше він туди не ходив.

Фредерік прагнув розваг. Він почав одвідувати бали Опери. Ледве переступав поріг, як од тих буйних веселощів його проймало холодом. До того ж стримувала боязнь марнотратства, бо він уявляв собі, ніби вечеря з маскою, вимагаючи великих коштів, обіцяє ще й непевні пригоди.

А втім, йому здавалося, що його повинні любити. Інколи він прокидався, сповнений надій, старанно одягався, ніби на побачення, і робив по Парижу безконечні прогулянки. Кожного разу, побачивши жінку, що простувала поперед нього або йшла назустріч, він казав собі: «Ось вона!» — і кожного разу це було новим самообманом. Думки про пані Арну посилювали його бажання. Можливо, він зустріне її на своєму шляху; мріючи наблизитися до неї, він уже малював найхимерніший збіг обставин, надзвичайні небезпеки, від яких її врятує.

Так нудно й одноманітно минали дні серед заведених звичок. Фредерік гортав брошурки під аркадами Одеона, ходив у кафе почитати «Ревю де Де Монд»[8], з'являвся на якусь годину в аудиторію Французького колежу послухати лекцію про китайську мову чи про політичну економію. Щотижня він писав довжелезні листи Делор'є, вряди-годи обідав із Мартіноном, а інколи зустрічався з паном Сізі.

Він узяв на тимчасове користування рояль і компонував вальси на німецький взірець.

Одного вечора в літерній ложі Пале-Рояля він помітив Арну і поруч із ним жінку. Невже то вона? Фіранки із зеленої тафти на бар'єрі ложі затуляли її обличчя. Нарешті завіса піднялась, фіранки відслонили. То була висока на зріст особа, близько тридцяти років, уже прив'яла, з товстими губами; коли вона усміхалася, було видно прекрасні зуби. Жінка фамільярно розмовляла з Арну і поляскувала віялом його по пальцях. Згодом підійшла молода білява дівчина з почервонілими, ніби від сліз, повіками й сіла поміж ними. Тепер Арну, схилившись до її плеча, щось говорив до неї; вона слухала, нічого не відповідаючи. Фредерік сушив собі голову, намагаючись розгадати, хто ці жінки, скромно зодягнені в простенькі темні сукні з виложними комірцями.

Коли вистава скінчилася, він поспішив у коридори. Юрба наповнювала їх. Поперед нього повільно опускався східцями Арну, тримаючи під руку обох жінок.

Раптом на нього впало світло газового ріжка. На його капелюсі був креп. Може, вона померла? Ця думка так гнітила його, що на другий день він помчав до «Художнього промислу» і, хапливо розраховуючись за одну з виставлених на вітрині гравюр, запитав прикажчика, як почувається пан Арну. Той відповів:

— Дуже добре.

Фредерік, бліднучи, додав:

— А пані Арну?

— Пані — так само.

Виходячи, Фредерік і гравюру забув узяти.

Зима кінчилася. Весною він так не сумував, навіть почав готуватися до іспитів і, склавши їх посередньо, відразу поїхав до Ножана.

Він не навідував свого друга в Труа, щоб не давати матері приводу до зауважень. Повернувшись до Парижа, він одмовився від своєї колишньої квартири, найняв на набережній Наполеона дві кімнати й опорядив їх. У нього вже не було надії на запрошення до Дамбрезів; велика пристрасть до пані Арну почала згасати.

IV

Якось грудневого ранку, коли він ішов на лекцію з судочинства, йому здалося, що на вулиці Сен-Жак більше пожвавлення, ніж буває звичайно. Студенти хапливо виходили з кав'ярень, дехто перегукувався крізь одчинені вікна своїх помешкань; крамарі, повиходивши на тротуар, занепокоєно озиралися; зачинялися віконниці; а коли він вибрався на вулицю Суффло, то побачив величезний натовп, що оточував Пантеон.

Молодики купками від п'яти до дванадцяти чоловік прогулювалися, взявшись об руки, і підходили до численніших гуртків, що стояли то тут, то там; у кінці майдану, біля ґраток, про щось гомоніли люди в блузах, тим часом як поліцейські в трикутних капелюхах набакир, заклавши руки за спину, походжали вздовж мурів, лунко ступаючи важкими чобітьми по кам'яних плитах. У всіх вигляд був таємничий і стурбований; явно чогось чекали; кожен стримувався від запитання, готового зірватися з язика.

Фредерік стояв біля молодого вродливого блондина з вусами й борідкою, якою хизувалися чепуруни за часів Людовіка XIII. Фредерік запитав його про причину заворушення.

— Нічого не знаю, — відповів той, — та вони й самі не знають! Тепер у них так заведено! Кумедія, та й годі!

І він зареготав.

Петиції про реформу, під якими збирали підписи серед національної гвардії, Юманів перепис та інші події вже півроку призводили в Парижі до незрозумілих збіговиськ; і вони повторювалися так часто, що газети про них уже перестали писати.

— Нема в них ні певної мети, ані власного обличчя, — правив далі сусід Фредеріка. — Мені здається, добродію, що ми вироджуємося! За добрих часів Людовіка Одинадцятого, ба навіть за Бенжамена