Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— На вечірки приходило багато друзів?

— Дівчата і хлопці, його однокурсники. П’ять-шість пар. Навідувався інколи і його викладач, відомий маляр, красень — він танцював лише зі мною. Ще й побачення мені призначав, але я не пішла…

— А хто вчащав до нього? — наполягаю я.

— Петронела, ясно. Потім той викладач… Ну, і ще його брат у перших, син Мілуце Паскару.

Нараз я згадую про електрошнур та ампулу. Непогано було б піднятися всім у мансарду і продовжити там бесіду! Пропоную піти туди, ми підводимось і виходимо з кімнати.

Прокурор ступає попереду і, досягши останньої сходинки, офіційним тоном заявляє, що пломба на місці, й запитує, чи не хочу я пересвідчитись. Я відповідаю, що цілком довіряю йому як представникові закону.

Він розпечатує і відчиняє двері. Заходимо. Мансарда, незважаючи на квадрат вікна і бічне дахове віконце, затемнена.

— Запалити світло? — подає голос Лукреція Будеску.

Вимикач біля дверей. Клац! — і біле електричне світло заливає помешкання. Оглядаюсь навкруги, і мене охоплює те саме, що й напередодні, химерне відчуття: немов ми потрапили в інший світ, створений художньою уявою і талантом Крістіана Лукача. Мансарда, не знати чому, нагадує мені перенесені з театру декорації, сповнені мистецької фантазії маляра і не позбавлені, слід віддати йому належне, художнього смаку і майстерності виконання.

Зиркаю на Лукрецію Будеску — її густо нафарбоване лице теж схоже на театральну маску, яка, проте, вносить видиму дисгармонію у стиль оформлення мансарди. Прошу її уважно роззирнутися і сказати мені, чи не пропало чогось із Лукачевої кімнати.

Очі її сповнюються жаху, в них блискає щось таке, чому не знайти точного визначення. Вона бурмоче:

— А що могло щезнути?

— Не знаю. Але, може, щось і щезло. Звідки нам знати. Вам видніше, ви ж безліч разів прибирали тут.

Зрозуміла вона чи ні, чого від неї вимагають, важко сказати. Знову запрошую її роззирнутися довкола. Вона зважується не зразу, і мені навіть шкода її, бо я бачу, як злякано вона ступає кілька кроків. Прокурор теж пильнує за нею. І знову впадає в очі її молода, струнка постать явно не п’ятдесятирічної жінки. Вона рухається по кімнаті сповільна, боязко, наче жде, що хтось вискочить не знати звідки іі нажахає її. Ось вона дійшла до ліжка. Зі свого місця бачу шнур. Лукреція Будеску зупиняється, озирається на нас через ліве плече — у неї ледь помітно тремтять губи. Либонь, щось хоче сказати, але хвилювання заважає, сковує її. Поспішаю їй на допомогу:

— Чогось бракує?

— Магнітофон! — ледь чутно шепочуть її губи. — Магнітофон, маленький такий, з касетами… Вони лежали отам, у нічному столику, — показує вона на столик біля ліжка, — там він тримав їх…

Ловлю блискавичний прокурорів погляд: «Бачиш, що відкривається» — і підходжу до низенького нічного столика ніжно-блакитної барви. Пориваюсь дослідити його, але вчасно стримуюся. Зупиняє думка, що Григораш може знайти відбитки пальців. Дістаю з кишені складаний ніж і, не торкаючись столика рукою, піднімаю стільницю. Тої ж миті за спиною чується зляканий жіночий голос:

— Нема їх! Зникли! Тут було повно касет!

Повертаюсь обличчям до Лукреції Будеску. Я певен, що вона не помиляється. Посміхаюсь їй вдячно, але жінка не зважає на мене. Вона страшенно збуджена, і це здається не зовсім природним. Я б відпустив її на всі чотири вітри, проте інтуїція підказує, що в розслідуванні настає момент, коли без неї не обійтися.

— Хтось украв їх… — бубонить жінка.

— Ви так гадаєте? І хто б це міг бути?

Жінка стенає плечима.

— Коли ви прибирали в мансарді востаннє?

— Два дні тому.

— Магнітофон був на місці?

— Так. Мені заборонено було його чіпати… — Зненацька вона скрикує й відразу затуляє долонею рота.

— Що нам таке?

— А ще бракує… — бурмоче вона над силу. — На столику стояла фотографія Петроніки. Кольорова, в рамцях — він змайстрував їх власними рученьками. Боже, і вона пропала!

Жінка лячно хреститься і оглядає все навколо настрашеним поглядом.

Серед наглої тиші чути важке її дихання. Я лагідно прошу її знов оглянути кімнату, чи не пропало ще чогось. Вона виконує моє прохання. Від дверей прокурор шепоче самими губами, щоб я не був тварюкою і відпустив її… На жаль, це неможливо.

Лукреція Будеску рухається по мансарді нечутно, мов привид. Решта все на місці, нічого більш не зникло, крім магнітофона з касетами та фотографії. Врешті-решт Беріндей покидає своє місце біля дверей і наполягає на своєму. Проте я й гадки не маю закінчувати розмову з Лукрецією Будеску. Беру зі столу течку зі шкіцами Лукачевої роботи іі показую їй портрет вродливої дівчини, виконаний вуглиною.

— Знаєте її?

— Це вона! Петронела! — кривить вона губи у квасній посмішці, виказуючи тим самим свої правдиві почуття до студентової коханої.

Зав’язую течку і кладу її точно на місце, звідки взяв. Дякую їй і підбадьорливо всміхаюсь. Однак і тепер моя усмішка не досягає мети.

Я проводжаю її до дверей, але за кілька кроків прошу зупинитися й викликаю новий напад невдоволення у прокурора.

— Товаришко Будеску…

— Панно Будеску, — поправляє вона якимось новим голосом, якого я досі від неї не чув.

— Вибачте мені ласкаво… Панно Будеску, хочу запитати вас іще ось про що… — Вона підводить на мене каламутні очі — в них відчувається якась внутрішня напруга. — Крістіан Лукач тримав удома шприца?

Тремтіння стає помітнішим, і це завважив не лише я, а й прокурор, як він сказав згодом. Губи її знову тремтять. Вона через силу розтуляє рота й муркоче:

— Шприца?! Якого шприца?

Моє запитання сполохало її. Вона прикриває рота рукою, стримуючись, щоб не закричати.

— Робив він собі уколи?

— Які уколи?

Відзначаю подумки, що її відповіді цілком машинальні. Немовби в моїх запитаннях вона схоплює окремі розрізнені слова й докладає відчайдушних зусиль, щоб стулити їх у доладні речення. Я повторюю, з притиском, карбуючи слова:

— Тримав він удома шприца?

Жінка побожно хреститься і шепоче:

— Ні… не тримав… я не бачила…

Я сприйняв її відповідь як цілком свідому, безперечну і відзначив це в пам’яті.

— На мою думку, — втручається по-дружньому прокурор, — нам слід попрохати панну Лукрецію Будеску зійти вниз і почекати нас у себе. — Потім, глянувши спочутливо на жінку, додає: — Ми занотуємо її свідчення і зайдемо, щоб вона їх підписала.

Він боїться необачним запитанням ще дужче перелякати Лукрецію, бере її під руку й підводить до дверей, наче щирий лицар…

Ми залишаємося вдвох.

— Бідолаха, певно, вона з усього серця симпатизувала молодому сусіді!

Я мовчу. До часу не хочу розводитися про це. Поведінка Лукреції Будеску здається