Читати книгу - "Роман про добру людину"

собі (ну і що ж тут такого, коли людина вродилася несміливою й не годна освідчитися в найделікатніших почуттях? Треба комусь же й ініціятиву виявляти?), лише м'ясом, що відмолоджувальними обкладами кілька годин пролежало на її обличчі, ніжність і свіжість якого не хотіли бачити тільки Ріточчині вороги, — якби вона народилася чоловіком і подибала б таку Ріточку, вона з першого погляду закохалася б в неї!

Хвицьнувши крилатою спідницею за звичкою бурхливої молодости, аж блиснули короткі второчковані червоним штанцята на її, як Ріточка твердила, ще зовсім не старому тілі, показуючи заради більшої наочности ніжку аж до пояса, бож хіба тут крилося щось погане й несхвальне? Ріточка завжди вміла пристойно й гідно поводитися, та ще й інших повчити, — вона проспівала, вкладаючи весь свій чар у переливи голосу, ладний з одного маху взяти найнеприступнішу фортецю:

— Пане професоре, я не знала, що в вас гості! У мене до вас дуже важлива справа!

Очевидно, якби професор Кава не ловив ґав, літаючи десь у хмарах, він вирізнив би крізь ці звичайні слова з самих туркотливих інтонацій Ріточчиного голосу такі райські кущі, перед якими зблід би спів сирен, як бліднуть перші кроки дитини перед досвідченим бігуном на далекі віддалі.

Але, видно, присутність Стецька засмітила професорові слух, до нього не долинули переливи Ріточчиного звернення, і тому він, дивно змінившися на очах Стецька, обізвався, надто чітко викарбовуючи склади:

— Вельмишановна пані, Ріто Сильвестрівно (правда, це могло вже Стецькові й справді причутися, бо він не подибував у таборі людини, яка звала б Ріточку по батькові), я зараз занятий. Колись іншим разом я зайду до вас.

— Ви мені стільки разів обіцяли й ніколи не зайшли! Аж мені довелося вчинити на вас напад. Ви мусите мені порадити, бо мені треба…

— Дорога пані, у мене гість, нехай колись іншим разом, — зупинив її професор Кава, дивлячись не на Ріточку, а на Стецька.

Не виключене, якби Ріточка не панувала над собою (не дарма ж вона походила з панського роду!), вона просто спопелила б поглядом гостя, цього шалапуту Стецька, який завжди всім ставав на заваді і тепер самою своєю присутністю псував їй розмову з професором Кавою, хоч Ріточка й на думці не мала мститися нікчемному п'яничці за давню образу (хтось інший на її місці довіку подібної наруги не забув би!), коли вона, виключно з шляхетности й співчуття, ще заки з Ріточки Польової вилущилася Ріточка Бурундяй (того часу Ріточка не любила згадувати, бо щойно коли вона побралася з не надто привабливим, — пощо чоловікові краса? — натомість чесним і порядним у таборовій опінії вчителем математики Бурундяєм, якого лише вряди-годи, та й то виключно в товариській незлобній розмові, обзивали паталахою, не здатним приструнчити власну жінку, — до неї почали ставитися не так вороже й поволі забували побрехеньки, які хтось — о так, Ріточці довелося скуштувати горя, хоч вона ніколи не здавалася, — люто воліючи її погибелі. Ріточка давно переконалася, що, крім неї, перевелися добрі люди на світі, завжди тільки й чекай, як комусь забагнеться їй нашкодити, — розпустив про неї, ніби вона кількох своїх близьких знайомих упекла на Сибір і двох із них розстріляли — наче без Ріточки їх не розстріляли б! Кого тоді лише не розстрілювали! Вона сама ледве вбереглася! — викривши суворою, але справедливою рукою навіть серед своїх друзів — що вдієш, коли доводилося щодня відвойовувати собі місце під сонцем? — ворогів народу, які пізніше, одразу ж після першого слідства, виявилися ще й петлюрівцями, цими найлютішими ворогами єдиного й неділимого Радянського Союзу, що носилися, — як встановили на допиті, — з наміром створити нікому не потрібну самостійну Україну з якимись там рівними правами для українців, чого Ріточка навіть не підозрівала, оскільки тоді всі її міські впливові знайомі говорили виключно російською мовою, а вона сама тільки на базарі дозволяла собі спускатися до української; — хто ж знав, що світ непередбачене зміниться, і в якомусь Богом забутому міттенвальдському таборі панську російську мову зневажатимуть як щось, чим надто напекли, а мужицька українська мова, яку вигадали німці, виявиться в пошані?), — пожалівши (а зовсім не тому, ніби в неї забракло женихів!) цю мізерну креатуру, запропонувала, дуже тактовно, без жодних недвозначностей, розділити разом ложе, на що цей невіглас обізвав її старою бабою, якій би час і про інше замислитися, — її, що зласкавилася ощасливити цього телепня! Цього телепня, який тоді ж за чаркою охристив її жартома «скаженою матицею», і з його легкої руки це прізвисько перебрав весь табір, і тільки її чоловік того не знав і сама Ріточка, хоч і сподівалася від Стецька всякої пакости й срамоти, звісно ж, п'яниця! — і тепер без жодних викидів сумління сидів, кліпаючи на неї посоловілими баньками.

— Пане професоре, ви мусите мене вислухати, це таке важливе, таке важливе! — спробувала ще раз Ріточка Бурундяй, кидаючи на професора погляд, який розтопив би й чавунний стовп, а вже людське серце й поготів, навіть якби власником такого серця виявився неподатливий на Ріточчин чар професор Кава, що, на його щастя, саме тієї хвилини, коли у нього, як приречення, летіла кулеметна черга з Ріточчиних очей, нахилився за бляшану скриню, якщо то не була піч, заставлена каструлями, яка й ввібрала в себе Ріточчин заряд, аж бляха вкрилася пухирями.

Проте і ті незначні умиротворені друзки, які від скрині жахнули на боки, містили ще стільки енергії, що лише перелітаючи поблизу шиї професора Кави, таки улузнули його, бо він підвівся, обома руками обхопивши шию, ніби її пекло вогнем, і, явно зм'якнувши, очманіло відкашлявся:

— То прошу, говоріть.

— Ні, — повеселішала Ріточка, знову намацуючи ґрунт під ногами, — це дасться сказати вам лише насамоті!

— Дорога пані, у мене гість!

— Таж це лише Стецько-п'яниця! — не витримала солодкого тону Ріточка.

— Дорога пані, не ображайте мого гостя, бо камінь, що його людина кидає в іншу, має властивість міняти напрям, — так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Ріточці й Стецькові ніби розчахнуло розум: Ріточка нарешті усвідомила, що з її відвідин сьогодні нічого не вийде, і тому, ані трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» — витанцювала за двері, а Стецько побачив себе малим у саду під грушею в тітки Докії, яка, аж прозора від пізнього осіннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «їж, дурнику, їж, то смачне», — а йому воно зовсім не здавалося смачним, і він радо виплюнув би, якби тітка не стояла над ним, і що він тоді, мало не задушившися, — ну просто