Читати книгу - "Ніч перед кінцем світу"

— Я полював на тигра, вепра, буйвола, слона, але це зовсім інша річ, — сказав Екельз. — Я тремчу, наче дитина.

— Тс! — сказав Тревіс.

Усі зупинилися.

Тревіс підняв руку.

— Попереду, — прошепотів він. — У тумані. От де він. Зустрічайте Його Королівську Величність.

Джунглі були широкими і сповненими щебету, шереху, бурмотіння і зітхань.

Раптом усе затихло, наче хтось зачинив двері.

Тиша.

Гуркіт грому.

Із туману, за сто ярдів попереду, з’явився Tyrannosaurus Rex.

— О Господи, — прошепотів Екельз.

— Тс!

Він ішов на велетенських лискучих, пружних, довгих ногах. Велетенський бог зла, притискаючи свої тендітні лапки годинникаря до маслянистих грудей рептилії, він вивищувався на тридцять футів над половиною дерев. Кожна нога — поршень, тисяча фунтів білої кістки, перев’язаної товстими канатами м’язів, захищених мерехтливою шорсткуватою шкірою, схожою на кольчугу безстрашного воїна. Кожне стегно — тонна м’яса, кістки і сталевої кольчуги. А з велетенської дихаючої грудної клітки звисала пара ніжних рученят, рученят із кистями, які могли би підняти і вивчати людей, неначе іграшки. В той час як зміїна шия звивалася, сама голова — тонна різьбленого каменю, легко підіймалася вгору. Із широко роззявленої пащі виднівся частокіл схожих на кинджали зубів. Його очі, завбільшки як страусячі яйця, оберталися, не виражаючи нічого, крім голоду. Він закрив свій рот із смертельним оскалом. А тоді побіг, ламаючи задніми ногами довколишні дерева і кущі, його кігтисті стопи передирали вогку землю, залишаючи сліди завглибшки шість дюймів там, куди він переносив свою вагу. Він біг плавним балетним кроком, аж надто врівноваженим і збалансованим як для його десяти тонн. Він обережно перемістився на освітлену сонцем ділянку, промацуючи повітря своїми гарними рептилячими рученятами.

— О Господи, — губи Екельза тремтіли. — Він міг би випростуватися і схопити місяць.

— Т-с-с, — злісно урвав його Тревіс. — Він нас ще не побачив.

— Його неможливо вбити, — тихо озвучив свій вердикт Екельз, і це прозвучало як аксіома. Він обмізкував усі факти, відтак дійшов цього обдуманого висновку. Гвинтівка у його руках видавалася іграшковою. — Ми цілковиті дурні, якщо прибули сюди. Це неможливо.

— Заткніться, — засичав Тревіс.

— Жах.

— Кругом! — скомандував Тревіс. — Ідіть спокійно до Машини. Ми повернемо вам половину суми.

— Я не сподівався, що він буде настільки великим, — сказав Екельз. — Прорахувався, от і все. А тепер я хочу вибратися звідси.

— Він бачить нас.

— Он червона пляма на його грудях.

Ящір-тиран випрямився на весь свій зріст. Його броньована плоть виблискувала наче тисяча зелених монет. Вкриті слизом, монети парували. У слизі звивалися крихітні комахи, тож здавалося, що все тіло посмикується і похитується, навіть коли сам монстр не рухався. Запах сирого м’яса завис над пралісом.

— Виведіть мене звідси, — сказав Екельз. — Таке зі мною вперше. Я завжди був упевнений, що залишуся живим. У мене були хороші провідники, вдалі сафарі і відчуття безпеки. Цього разу я прорахувався. Зізнаюся, це мені не під силу. Я з цим не впораюся.

— Не біжіть, — сказав Ласперенс. — Поверніться кругом. Заховайтеся у Машині.

— Гаразд, — здавалося, Екельз заціпенів. Він поглянув на свої ноги, наче намагаючись змусити їх рухатися, і застогнав від безсилля.

— Екельз!

Він зробив декілька кроків, мружачись і ледве тягнучи ноги.

— Не туди!

Щойно він зробив перші кроки, монстр із жахливим криком кинувся вперед. Він подолав сто ярдів за чотири секунди. Гвинтівки злетіли вгору і вистрілили. Ураган із рота чудовиська оповив їхні залпи смородом слизу і старої крові. Монстр заревів, його зуби заблищали на сонці.

Екельз, не оглядаючись назад, насліп ступив на край Стежки, його гвинтівка безцільно хилиталася у руках. Він зійшов із стежки і, сам того не усвідомлюючи, поплентався у джунглі. Його стопи потонули у зеленому моху. Ноги несли його вперед, він почувався самотнім і далеким від тих подій, що відбувалися позаду.

Гвинтівки вистрілили знову. Їхній звук потонув у людських криках і пронизливому громовому реві ящера. Велетенський хвіст рептилії злетів угору і, наче батіг, почав шмагати навсібіч. Дерева вибухали хмарами листя і гілок. Монстр різко опустив вниз свої рученята ювеліра, щоби приголубити людей, розірвати навпіл, розчавити, наче ягоди, запхати їх у свою пащу, у волаючу горлянку. Здавалося, що його схожі на валуни очі були врівень із людьми. Вони побачили у них свої відображення і вистрелили у металеві повіки і вилискуючі чорні зіниці.

Tyrannosaurus упав. Наче кам’яний ідол, наче снігова лавина. Ревучи, він чіплявся за дерева, звалюючи їх. Він зім’яв і розірвав металеву Стежку. Люди позадкували, а тоді кинулися назад. На землю гримнуло десять тонн мертвої плоті і костомах. Рушниці вистрелили. Монстр ударив своїм броньованим хвостом, клацнув своїми зміїними щелепами і затих. Із його горла струменів фонтан крові. Десь усередині тріснув мішок із речовинами, й огидний потік залив мисливців. Облиті чимось червоним і блискучим, вони заціпеніли.

Грім затих.

Джунглі мовчали. Після обвалу — зелений спокій. Після нічного жахіття — ранок.

Біллінґс і Кремер всілися на Стежку, де їх вирвало. Тревіс і Лесперанс стояли з рушницями, з яких все ще вився дим, і лаялися.

У Машині Часу, тремтячи усім тілом, лежав долілиць Екельз. Йому вдалося повернутися до Стежки і заповзти у Машину.

Підійшов Тревіс, глянув на Екельза, узяв із металевого ящика марлю і повернувся до тих, які сиділи на Стежці.

— Повитирайтесь.

Вони витерли кров із шоломів і теж почали лаятися. Монстр лежав, схожий на гору м’яса. Зсередини доносилися зітхання і бурмотіння — це відмирали клітини, органи переставали функціонувати, рідини востаннє текли із порожнини у мішечок, а звідти — у селезінку, все припиняло функціонувати, завмирало назавжди. Так наче ви стоїте коло розбитого локомотива чи екскаватора, що закінчує свою роботу — усі клапани відкриті або міцно затиснуті. Затріщали кістки; багатотонна маса некерованої власної плоті — мертва маса — розтрощила притиснуті до землі крихкі передпліччя. Коливаючись, м’ясо осіло.

Ще один тріск. Високо над їхніми головами від стовбура відламалася велетенська гілляка. Вона впала на вже мертве чудовисько, наче остаточно засвідчуючи його смерть.

— Ну ось, — Лесперанс глянув на годинник. — Секунда в секунду. Це саме те дерево, яке і мало впасти і вбити тварину, — він поглянув на двох мисливців. — Вам потрібна фотографія трофею?

— Що?

— Ми не можемо забирати здобич у Майбутнє. Тіло мусить залишитися тут, де тварина і мала загинути, щоби комахи, птахи і бактерії могли дістатися до нього, для чого вони і були призначені. Все повинно перебувати у рівновазі. Тіло зостається, але ми можемо сфотографувати вас біля здобичі.

Двоє чоловіків спробували зібратися з думками, але за мить відмовилися від цього, похитуючи головами.

Вони дозволили