Читати книгу - "Ніч перед кінцем світу"

— І все ж незрозуміло, — сказав Екельз.

— Гаразд, — продовжив Тревіс, — припустимо, ми випадково убили тут одну мишу. Це означає, що усі нащадки цієї конкретної миші також знищені, правильно?

— Так.

— І всі нащадки нащадків нащадків цієї однієї миші. Наступивши на мишу, ви знищуєте не одну, а дюжину. Тисячу, мільйон, мільярд мишей, які могли народитися!

— Гаразд, вони мертві, — сказав Екельз. — То й що?

— То й що? — Тревіс тихо фиркнув. — Гаразд, а як щодо лисиць, яким будуть потрібні ці миші, щоби вижити? Через відсутність десяти мишей помирає лисиця. Через відсутність десяти лисиць помирає з голоду лев. Через відсутність лева загинуть всі види комах, грифи, безкінечні мільярди життєвих форм. І підсумовуючи: через п’ятдесят дев’ять мільйонів років печерна людина, одна із дюжини у цілому світі, вирушає полювати на дикого кабана чи шаблезубого тигра. Але ви, мій друже, знищили всіх тигрів у цій місцевості. Наступивши всього лише на одну мишу. Отож, печерна людина помирає з голоду. А ця печерна людина, зауважте, будь ласка, це не просто така собі людина, ні! Це цілий майбутній народ. З її чересел прийшли би у світ з десятеро синів. З їхніх чересел — сто синів, і так вперед до цивілізації. Знищіть цю одну людину, і ви знищите расу, народ, історичну епоху. Це те ж саме, що вбити кількох онуків Адама. Те, що ви наступили ногою на одну мишу, можна порівняти із землетрусом, який міг би потрясти нашу землю і долі крізь Час, аж до самих основ. Зі смертю цієї однієї печерної людини мільярди інших ще ненароджених будуть задушені ще у материнському лоні. Можливо, Рим ніколи не постане на семи своїх пагорбах. Можливо, Європа назавжди залишиться непрохідним лісом, і лише Азія розквітне. Наступіть на мишу — і ви зруйнуєте Піраміди. Наступіть на мишу — і у вічності ви залишите слід завбільшки як Великий Каньйон.[19] Королева Єлизавета[20] може ніколи не народитися, Вашингтон ніколи не перетне Делавер,[21] Сполучених Штатів взагалі ніколи не буде. Отож будьте обережними. Залишайтеся на Стежці. Ніколи не сходьте з неї!

— Зрозуміло, — сказав Екельз. — Тож нам просто так не минеться навіть доторк до трави.

— Правильно. Загибель тієї чи іншої рослини навряд чи суттєво змінить довколишнє. Проте маленька помилка тут примножується упродовж шістдесяти мільйонів років. Звісно, цілком можливо, що наша теорія хибна. Можливо, ми не можемо змінити Час. Чи, можливо, ми можемо змінювати його лише незначним чином. Мертва миша тут спричинює певне відхилення у світі комах там, потім — популяційну диспропорцію, згодом — неврожай, депресію, голод, і, врешті-решт, соціальні зміни у країнах, що знаходяться у часі далеко від нас. Можливо, вплив буде значно менш відчутним: легкий подих, шепіт, волосинка, пилок у повітрі — така дрібничкова, незначна зміна, що поки не приглянетесь пильніше, не побачите її. Хто знає? Хто може насправді сказати, що йому це відомо? Ми не знаємо. Ми лише припускаємо. Але допоки ми не знаємо напевне, до чого призведе наше блукання у Часі — до значної веремії чи ледве вловимого шелесту в історії, до тих пір ми повинні бути з дідька обережні. Ця Машина, ця Стежка, ваші одяг і тіла, як вам відомо, перед мандрівкою були стерилізовані. Ми носимо ці кисневі шоломи, тому не можемо перенести наші бактерії у стародавню атмосферу.

— Але звідки нам відомо, яких тварин можна вбивати?

— Вони позначені червоною фарбою, — сказав Тревіс. — Сьогодні перед нашою мандрівкою ми відправили сюди Лесперанса на Машині. Він прибув саме в цю епоху і прослідкував за деякими тваринами.

— Вивчав їх?

— Саме так, — відповів Лесперанс. — Я простежую все їхнє життя, примічаючи, хто з-поміж них живе найдовше. Таких обмаль. Скільки разів вони спаровуються? Не часто. Життя коротке. Коли я знаходжу тварину, яка повинна померти — на неї впаде дерево чи вона потоне у смоляній ямі, я зазначаю точну годину, хвилину і секунду. Я стріляю бомбою з фарбою. Вона залишає червону пляму на її боці. Не помітити її неможливо. Потім я розраховую наше прибуття у минуле таким чином, щоби ми зустріли Монстра не раніше, ніж за дві хвилини до його неминучої смерті. Тож ми вбиваємо лише тих тварин, у яких немає майбутнього, які більше ніколи не спаряться. Бачите, наскільки ми обережні?

— Але якщо ви були тут сьогодні зранку, — схвильовано сказав Екельз, — то мали наштовхнутися на нас, на наше сафарі. Як воно закінчилося? Чи було успішним? Чи всі залишилися живими?

Тревіс і Лесперанс поглянули один на одного.

— Це був би парадокс, — сказав останній. — Час не допустить такої плутанини, аби людина зустріла саму себе. Коли з’являється загроза таких випадків, Час відходить убік. Щось схоже на те, коли літак потрапляє у повітряну яму. Чи відчули ви, як Машина підстрибнула саме перед тим, як ми зупинились? Це ми проминули самих себе по дорозі назад у Майбутнє. Ми не бачили нічого. Тому неможливо сказати, чи була ця експедиція успішною, чи вбили ми нашого монстра або чи всі ми — точніше ви, містере Екельз, — залишилися живими.

Екельз витиснув якусь подобу посмішки.

— Припиніть, — відрізав Тревіс. — Усім встати.

Вони були готові вийти з Машини.

Джунглі були високими, і джунглі були широкими, і джунглі були цілим світом довіку. Небо повнили звуки, схожі на музику, і звуки, схожі на ляскання парусини, і це були птеродактилі, що ширяли на пористих сірих крилах, велетенські кажани із марення і нічного жахіття.

Балансуючи на вузькій Стежці, Екельз жартома прицілився зі своєї гвинтівки.

— Припиніть! — сказав Тревіс. — Навіть жартома не цільтеся, чорт вас забирай. Якщо ваша зброя раптом вистрелить…

Екельз почервонів.

— Де наш тиранозавр?

Лесперанс поглянув на свій годинник.

— Попереду. Ми перетнемо його шлях через шістдесят секунд. Шукайте червону пляму! Не стріляйте, допоки ми не скомандуємо. Залишайтеся на Стежці. Залишайтеся на Стежці!

Вони рушили назустріч ранковому вітру.

— Дивно, — пробурмотів Екельз. — Попереду — шістдесят мільйонів років, день виборів минув. Кейт став президентом. Усі святкують. А ми тут, і мільйонів років немов не було, їх просто не існує. Речі, про які ми непокоїлися упродовж місяців, усе життя, ще навіть не з’явилися у світі, їх не існує навіть у задумі.

— Всім зняти рушниці із запобіжників, — наказав Тревіс. — Ваш постріл перший, Екельз.