Читати книгу - "Заячий пастух"

Федько з несподіванки й переляку сахнувся назад і покотився по траві, його зойк почув Лиско, прибіг до берега побачив Василька, що борсався в воді, заскімлив, метнувся туди, сюди і раптом, напружившись, кинувся з кручі в річку, схопив Василька зубами за сорочку й потяг до протилежного положистого берега.

Федько засоромився свого переляку й розгублености, а щоб показати товаришеві, що він не боягуз, обрав менш круте місце, з'їхав у воду по саму шию й поплив до Василька.

Василько сидів, схиливши позеленіле обличчя.

– Добре, що не втонув, – мовив до нього Федько. – Якби не Лиско, то хто зна, що й було б...

Почувши своє ім'я, Лиско схопився, завиляв мокрим хвостом, – він сподівався винагороди. Федько почастував би собаку шматком хліба, але торба з харчами затонула.

Сонце помітно наближалося до землі, річищем слався свіжий вітрець і навівав гадку про далеку дорогу до Дешевців.

– Ходімо додому, – якось дивно, ніби чужим голосом, запропонував Василько.

Довелось хлопцям довго плентатись берегом, поки натрапили на брідок.

І вже дорогою йдучи Василько згадав про сопілку, відчув її тілом і зрадів.

– А міг же загубити, – сказав Федькові.

– І коли ти навчився грати? – запитав Федько. – Твою гру слухали і риби, і жаби, і птиці, все слухало.

– Кажи... – недовірливо промовив Василько. – Ніхто не розуміє того, що я граю. Хіба шпак один.

Сказав Василько й схаменувся, – про це ж бо не треба знати нікому.

Повернулися хлопці в свої Дешевці пізнього темного вечора, в хатах уже не світилось, скрізь тихо, спокійно, ніде не гавкне собака, навіть не зашелестить на деревах лист.

На Васильків стукіт вийшла в довгій білій сорочці

простоволоса тітка Хівря. Вона заступила тілом двері і, не пускаючи хлопця до сіней, в'їдливо запитала:

– А чого воно тут опівночі швендяє?

– Це я, – відгукнувся Василько.

– А де ж ти досі шлявся?

– Ходив до річки, – вбачаючи тітчин злий намір, сказав Василько.

– А чого ж повернувся? Може, хлібини не вистачило?

– Може, ще одну дати? То заходь, я вже приготувала – із злістю вимовилась тітка й навстіж розчинила двері.

У хаті вже лямпа світилась. Микола сидів на краї полу й з яхидством розмахував кінцем налигача. Василько зрозумів, що тут збираються його бити, бистро пробіг очима по хаті, чим би йому боронитись. Але нічого такого, що б його захистило, знайти не міг; він тепер один проти двох, безсилий. Зайшов за стіл і сів.

– Може б ви, паничу, борщик їли? – узявшися в боки, з удаваною влесливістю підступила до Василька тітка. – Може б, вам яєшеньку спряжити? Хай дурна жінка сама день–у–день б'ється, як риба об лід, і хлопця біля себе мордує. А Василько хай їхнє добро з комори тягне та з товарищами поїдає.

– Я своє беру! – гостро відізвався Василько.

– Сво-оє?! – здивовано проспівала тітка Хівря – Тут твого тільки й залишилось, що налигач. То я тобі віддам його. Зараз віддам...

Микола прожогом підскочив до матері, вона вихопила з його рук вірьовку, і Василько від першого ж удару на ногах не встояв, упав на долівку, скулився. На його тіло сипались удар за ударом, пекли вогнем, рвали шкіру; він повзав, мов переїханий колесом кіт, і захлинався криком. Жінка шаленіла, і невідомо, чи вгамувалася б раніше, ніж хлопця не перетворила на вимолочений сніп, та зненацька кінець налигача зачепив лямпу, брязнуло скло, хата поринула в провалля темряви.

– Ой, Господи, – зойкнула тітка Хівря. – Чим же світити будемо?..

Тим часом Василько скористався з замішання, випорснув з–під тітчиних ніг, порачкував під піл, вкублився в якесь ганчір'я й принишк. Він боявся, що його битимуть знову.

Але тітка навпомацки полізла на піч, за нею й Микола, щось там поміж себе шепотіли, аж доки й не поснули.

Василькові не спалось. Лежав на череві, уткнувся лицем у подерту ряднину, що тхнула мишами, і, зглушуючи в собі схлипування, тихо плакав. Палала спина, кололо в боках, не міг навіть рухнутись, але не менших болів почував і в серці від сумних думок.

– Що ж робити далі? – питав він себе, – На світі так багато людей, а нема нікому діла до хлопця, що залишився круглим сиротою. Нікуди йому дітись, єдине залишається – тікати, куди очі бачать. Доведеться знайти старців, сліпих або калік, пристати до них у поводирі, ходити з ними попід віконнямі і просити ім'ям Божим шматок хліба. Ще як мати була жива, то не раз виносив Василько старцям милостину й дивувався, як ті хлопці–поводирі не страхаються водити калік з роз'ятреними обличчями, з відгнилими носами, з глибокими ямами замість очей.

– Лихо до всього спонукає, – думав про тих поводирів Василько. – Теж , мабуть, сироти або від злиднів...

Залишатися тут і далі з тіткою Хіврею він не міг. Мусить кинути їх, утекти, щоб за ним завіяло й слід. Але куди? У поводирі таки не піде, у найми – ще малий. Ех, чому не дав Бог людині крила? Побідкався б якось, поки відлітали б шпаки, а тоді разом з ними полетів би в теплі краї, аж за море, хай тут тітка сама господарює, хай користається сирітською землею. Василькові нічого не треба. Він у теплих краях оглянув би все, що воно й як, розпізнав би докладно дорогу туди, а потім знову повернувся б і скликав би всіх таких, що злидарюють та бідують, і сказав би