BooksUkraine.com » Любовні романи » Квіти терену 📚 - Українською

Читати книгу - "Квіти терену"

143
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Квіти терену" автора Ірина Жадан. Жанр книги: Любовні романи / Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 14
Перейти на сторінку:
паслися колгоспні гуси. Хоча за ними і наглядали, але часом галасливі птахи, штовхаючись та гелгочучи, набігали на край городу і їх доводилося виганяти, шмагаючи лозиною. Я при цьому тільки ховалася за бабусини спідниці, бо деякі гусаки були такі великі, що зверхньо дивилися на мене і мало не вважали за черв’яка.

Іноді ми з бабусею виходили садом та городом на край лугу, де трава під босими ногами була соковита, волога, прохолодна, темно-зелена з білими цяточками квітів. Бабуся сідала у затінку на старе повалене дерево, я а бігала навколо неї, не забуваючи позирати на ставок у невеликій западині і на маневри білої армії гусей з безпечної відстані. У траві заплуталося пір’я, пір’я плавало у сонному повітрі. Я стрибала і собі здавалася пір’їнкою, що от-от злетить.

Відпочивши, бабуся заходилася вибирати з трави ніжне пір’ячко на подушечки малим онукам, я допомагала, але більше гралася і ганялася за метеликами, які не дуже мене і боялися. Довго потім у мене була темно-синя, з білими цяточками квітів, легенька, м’яка та тепленька подушечка від бабусі.


Іноді ми з батьками відвідували бабусю у селі ближче до осені. Тоді у хаті бували довгі вечори з темрявою по кутках, стававших загадковими, бо керосинка, яка стояла на столі, не розганяла морок, а лише ніби чемно просила його зачекати до ночі.

З керосинкою і вечеряли: хліб, бульба у гарячому казанку, запашна соняшникова олія та кришталики солі у дерев’яній сільниці. Протягом життя доводилося мені куштувати немало делікатесів; але ніяка їжа не смакує мені так, як варена бульба з олією, хлібом та сіллю, та коли ще з цибулинкою!..

Після вечері мене відправляли високо на піч, і я ще деякий час дивилася, як по стінах повагом ходять статечні тіні; слухала, як тихо бринить спокійний бабусин голос чи як батько розповідає своїй нетутешній дружині щось майже страшне про осінні темні ночі і співчуває мандрівникам серед степу, які не встигли знайти собі дах до ночі. Від тієї пори у негоду я завжди молюся за тих, хто у дорозі. Але ж усі ми — мандрівники у степу життя, і часом трапляється негода, і дощова холодна ніч, і так іще далеко теплий Божий притулок для нужденних та змучених…


Керосинка блимала, сутінки сміливішали, виходили з кутків, оточували стіл. Часом на дворі сяяли блискавки, десь падали з воза порожні велетенські діжки, дощ плескався та шелестів, а у хаті було тепло і затишно, і я непомітно засинала. Досі люблю дощ, коли можна нікуди не йти і побути на самоті, у затишку.


Ти, братику, хоч і є наймолодшим з моїх кузенів, та, може, і пам’ятаєш весілля нашого старшого брата, красеня і справжнього легіня, як у тих книжках, що я тоді вже читала сама. Вранці, ще вдосвіта (що для села не дивина) почалася у хаті весела, хоча і урочиста, метушня. За всім тим жінки не забували виловлювати з вихору біганини нас, малюків, та годувати, хоч похапцем, але смачно і ситно. Ми ж устигали збігати до хати нареченої, обкрутитися на одній ніжці та повернутися до хати, де молодий наречений, незвично мовчазний наш брат, ніяковіючи, всміхався до нас, його сестричок та братиків, трохи розгублено і з якоюсь незвичною ласкою.

Жінки вирядили, нарешті, молодих, які ступили на поріг, застелений сірою кожушиною із хвилястим хутром, в якому молода ледве не загубила свій черевичок. Це примусило її міцніше стиснути лікоть нареченого, а той зніяковів іще більше, від чого запалало його засмагле обличчя з майже зрослими чорними бровами. Зелені його очі сміялися до нас, малих, а ми вистрибували поруч і раділи, що молоді пригортають нас до себе і не відпускають — мабуть, так вони трохи ховалися у дитячу юрбу від поглядів та слів дорослих.

Навздогін молодим ледве не забули виплеснути цеберко води; але встигли і знов усі засміялися — тепер із полегшенням, бо зробили все, як годиться.

Молоді сіли у бричку, прикрашену кольоровими стрічками та квітами. Тільки тут, на висоті і проти сонця, ми роздивилися, які ж вони обоє гарні: молода з високою зачіскою, з якої пишний білий серпанок фати спадав легкою хвилею; розпашіле обличчя наче намальоване, очі долу; вії так і не піднялися, доки вже не поїхали розписуватись. Молодий у чорному костюмі, біла квітка з довгими білими стрічками на лацкані; із сяючими очима, примруженими — чи то від сонця, чи то від втіхи.

Ми, малеча, побігли до зали, де вже стояли накриті столи для дорослих і, окремо — для дітей. Наші столики були найближчі до молодих. Не знаю, чи був то звичай; мені здається, що так зажадали наші молоді.

У залі стояла ялинка, хоча був, здається, травень. Я так дивувалася і раділа з цього, що була у захваті. Ялинку прикрашали теж кольорові стрічки, гарно зав’язані на зелені гілки.

Тут сталося щось дивне: сестру, старшу за мене на рік, та мене покликала до себе доросла гарна дівчина, яка поралася біля ялинки, і дала нам по свічці. Вигляд у дівчини при цьому був урочистий, тому і ми принишкли. «Ви, — казала дівчина, — будете світилками, це так треба за звичаєм. Тримайте обережно, будете зустрічати молодят». Це було цікаво! Тепер ми вже точно протягом усього весілля будемо поруч із нашим братиком та його красунею-нареченою. Так і сталося. Усе свято молоді вовтузилися з нами, зі сміхом годували найсмачнішими тістечками зі свого столу (хоча і наш столик був повен ласощів), танцювали з нами, а ми співали їм весільних пісень разом із тою гарною дівчиною, яка при цьому ставала урочистою та натхненною.

Надавали нам повні руки «шишок» — це такі весільні булочки, cхожі на їжаків. Награлися, набігалися і наспівалися ми досхочу, i не помітили, коли наші молоді зникли.

Пам’ятаю, що вже сонна, лежачи на батьковому плечі, мурмотіла собі під ніс слова весільної пісні та, намагаючись опиратися сонній млявості, питала, де наш братик і наша нова сестричка.

Їх ми побачили на другий день. Брат уже відкрито обіймав дружину, а вона ще ніяково ховала обличчя у нього на грудях. Ми не надокучали їм,

1 ... 8 9 10 ... 14
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти терену», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Квіти терену"