Читати книгу - "Шалена"

Одна з дивовижних властивостей молюска – це його економна здатність використовувати один і той самий орган для різних функцій. Наприклад, останній хлопець, із яким я спала, використовував свій член і як пеніс, і як мозок. А ще він був слизький. У поганому сенсі. Ні, мій досвід показує, що хлопці забирають забагато часу й висувають забагато вимог. Як «Тамагочі», яке було в мене в дитинстві й померло. На щастя для мене, Бог створив «Тіндер», а коли той провалився – «Дюрасел».

Я чую, як вона помішує капусту на протилежному кінці дроту: вода кипить, і бульбашиться, і хлюпає, а на стелі гуде вентилятор. Я майже відчуваю запах.

– Як там звали твого останнього хлопця? Майкл, чи Саймон, чи Річард, чи якось так?

– Звідки я, в біса, знаю?

Може, Ахмед?

– Я згубила лік, люба, їх якось забагато.

Я скрегочу зубами.

Незважаючи на ці розмови, я ніяк, чорт забирай, ніяк не могла піти на велике білосніжне весілля Бет сама: одиначка, непарна, соціальна парія. І одного дня, коли мама знову мені зателефонувала, я здалась. Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало мені на думку.

– Алекс, мамо. Його звуть Алекс.

– А, Александрос?

– Що?

– Він грек?

– Ні!

– Він багатий? Корабельний магнат? А прізвище?

– Ні, ні, і я не знаю!

– Добре. Гаразд. Надішлю запрошення вам обом. І закінчу з розсадкою гостей. Ви сидітимете за столиком «Жимолость» між двоюрідною бабусею Верою та дядьком Бартолом’ю. Впевнена, вони будуть щасливі познайомитися з ним. Колись вони плавали в круїз на Корфу.

Звісно, я не знала нікого на ім’я Алекс і, сидячи в літаку «ІзіДжет», який от-от вилетить у Мілан, місця собі не знаходила. Думаю, можна було сказати, що його терміново викликали у справах – ну там, один із його кораблів врізався в айсберг, – але вони б не повірили. Одна на розкішному весіллі сестри. Непотріб. Другий сорт. Я впадала (ще глибше) у відчай.

Я вирішила запросити того, хто сидітиме поруч зі мною в літаку. Ризиковане рішення, так, але дивним чином збуджує. Я спостерігала, як один за одним пасажири заходять у літак… Ооо, оцей симпатичний: дизайнерські джинси, чисто виголений, дорога на вигляд сумка. Це «Прада»? Він повертає ліворуч і сідає поруч із дружиною із зовнішністю моделі з реклами нижньої білизни та дитиною з реклами «Ґеп». Чудово. А як щодо цього? О, цей просто розкішний. Схожий на Тайсона Бекфорда[24]. Діамантові сережки. Светр «Ральф Лорен». Сексуальна усмішка. Він сідає за мною поряд зі своїм ще накачанішим хлопцем. Хтось убийте мене. Зараз же.

– Привіт! – каже довговолосий бородатий надмірно татуйований тип у стилі «Харлі Девідсон», сідаючи біля мене на крісло біля проходу. – Я Адам.

Адам? Майже. Підходить.

Від нього пахло гідропонною марихуаною. Він або був глухий, або говорив на джорді[25]. У нього було тату «мама» і тату «тато», а також тату «шардоне» уздовж його рябої шиї. Засохле моторне масло під нігтями, струпи на обличчі від падіння з мотоцикла. Адам був ще розбещеніший за мене. Двоюрідна бабуся Вера не витримала б і двох хвилин. Протягом наступних двох із половиною годин все, що ми могли, – це не дійти до консумації нашої жаги в клубі «Вище ноги від землі», але в туалет постійно була черга, і в будь-якому разі я знала, що маю змусити його чекати, інакше він ніколи не поїде зі мною.

Ми трохи полизалися, чим страшенно роздратували літню пані, що плела біля вікна, а потім він увійшов у мене пальцями під опущеним пластиковим столиком. Тоді я й спитала в нього:

– Поїхали зі мною на весілля в Мілан? Я відшкодую збитки, – сказала я, підморгуючи й кладучи йому руку дуже високо на обтягнуте шкірою стегно.

– Гаразд, – сказав Адам із туманною усмішкою.

Це мало бути ідеально.

Справедливо буде відзначити, що він був «не в моєму репертуарі», але синиця в руках і так далі. Особливо коли ця синиця вже однією лапкою в твоєму «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли відірватись одне від одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зі спандексу, що ледве дупу закривала, та срібні ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весілля Бет, – намагалася створити ефект сідниць Піппи Міддлтон[26].) Ми трохи пообжималися на лаві, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми піймали на собі дивні погляди. Люди шепотілись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стіни в церкві стояли маленькі зручні будочки (дякую тобі, Боже, за сповідальні). Вони були якраз підходящого розміру й закривалися червоними оксамитовими шторками, які могли забезпечити нам приватність. Тож я схопила Адама за руку, і, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.

Спершу ми поводилися тихо (адже ми все-таки були у церкві), та, напевне, ми трохи забулися, коли він заганяв мені так, що я билася спиною об стінку з червоного дерева, сидячи на його члені на лаві. Пам’ятаю, як я сп’яніла від цієї несумісності: ми трахаємося в церкві. На смак Адам був як корнуольська перепічка й дивно тремтів і здригався, коли кінчав. Дерев’яна перетинка билася об кам’яну. Пам’ятаю, він, здається, скавучав. Я кричала щось на кшталт «Господи Боже мій» чи «Трахай мене до неділі!», Адам кричав «Мама!». Кінчивши, ми випали з-за шторки, якраз тоді, коли Бет із дружками йшли проходом. Бет вмить стала бурякова – я досі пам’ятаю її обличчя. Усі дивилися на нас. Маленький хлопчик запитав у Адама, чи він, бува, не Ісус (думаю, це через бороду). Мама опустила відеокамеру. Всі дивилися на Бет, потім на мене, потім знову на Бет. Глядачі на непристойному тенісному матчі.

Такого б ніколи не сталося, якби Бет запросила мене бути дружкою.

Після цього, коли священик попросив Адама піти, весілля було нудне. То був гучний білосніжний захід із сотнями гостей, яких я не знала, здебільшого італійців. Усе було дуже по римо-католицьки. Мама змінила план місць. Мене запхали до персоналу на кухню. Там мене затисло в бутерброді між товстим пекарем Джузеппе й посудомийником Тото. Не в приємному сенсі цього слова. Обід складався з тринадцяти страв: закуски, пасти, лобстера, дичини, телятини… Весільний торт був 183 сантиметри заввишки. Пляшка за пляшкою півторалітрового марочного «Просекко», чарка за чаркою гірко-солодкого лімончело.