Читати книгу - "Маринчина лялька"

На моє щастя, каченята не встигли зовсім подушитися, відійшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усіх до пелени – і віднесла.

– Ось, Олександро, вибач мені… Мирося поносила нам додому.

– А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живі, бо було б дуже шкода.

А я вдома Миросю всовіщаю, прошу:

– А ніколи більше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?

– Ні, не буду…

– Бо чужого не можна брати: Матір Божа покарає.

Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив від мене через дорогу. А його син Григір, як відслужив армію, повернувся назад до свого села та ще й привіз із собою жінку з дитиною – аж з-під Ростова.

– Ні чути, ні бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаємо! Та ще й від кого у неї ця дитина?

– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григір. – Ми нажили.

– А, може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки п’яниці?

– Це моя жінка, Анфіса!

– Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. – Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди… Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!

– То що ж мені тепер із нею робити?

– А нехай їде назад, звідки приїхала! – гонив невістку батько.

Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.

– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.

– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!

– То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.

– Оце вже ні! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.

Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.

– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвір’я, щоб люди чули. – Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое? Вона не знає, що таке баняк! Не вміє хати вимести! Дитини не годна втишити!

– Геть із хати! – тим часом кричав Петро і пхав невістку в спину, із сіней. Аж та на вулиці спотикнулась і заплакала гірко-гірко:

– Да куда же мне деваться?

– А туда, звідки ти прієхала! Геть!

– Дайте хоть ребенка поцелую!

– Та забирай свого рєбьйонка і вмотуй звідси!

– Ні, дитини не віддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть із обійстя, щоб і духу не чуть!

Григора не було вдома. Анфіса переплакала надворі, дочекалася, поки свекри підуть із хати, убігла, замотала у вузлик шмаття і пішла дорогою із села – до залізниці.

Ніхто Анфіси не шукав.

Маленький Петя два роки ріс без мами.

У садку у Кесарів вони гралися із моєю Миросею – колупалися у землі, ямки викладали квіточками, камінчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жуків, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу і там малювали дрючком по поросі – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.

– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина і бігла, як навіжена, до дітей, як бачила, що сиділи на дорозі в колії. – Я що казала, із садка не виходити, га?! – і била Петю рукою нижче спини.

А тоді вигадала: взяла мотузку і прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а іншим кінцем – за стовбур груші.

– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!

Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Від дороги до них бігла чужа жінка, розмахувала руками.