Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

тривало інтерв'ю, вона сиділа й хитала головою — дорікала собі, що свого часу не виявила захованих у Лені здібностей: «У ній щось було, навіть щось сильне, а ми його не добачили». Сестра Колумбанус — математик з науковим ступенем, вона ще й тепер читає (з лупою!) фахову літературу. Це чистий тип жадібної до знань жінки з ранньої епохи емансипації; на жаль, у чернечому вбранні таких жінок дуже рідко помічають і ще рідше цінують. Коли авт. почав увічливо розпитувати сестру Колумбанус про її власний життєвий шлях, вона розповіла, що ще 1918 року ходила у спідниці з мішковини і її дужче висміювали, паплюжили і зневажали, ніж багатьох теперішніх хіппі. Дізнавшись від авт. про деякі подробиці з життя Лені, вона сказала, зітхнувши, хоч у голосі її чутно було захват: «Самі крайнощі, авжеж,— таким її життя й мало бути».

Зауваження це спантеличило авт. Прощаючись, він засоромлено глянув на чотири кричуще вульгарні недокурки, що лишилися в керамічній попільничці, зробленій у вигляді виноградного листка; нею, мабуть, користувалися рідко, хіба часом там догасала сигара якогось прелата.

Друга черниця, сестра Пруденція, навчала колись Лені німецької мови й літератури. Вона була трішки не така шляхетна на вигляд, як сестра Колумбанус, мала трішки рожевіші щоки; це не означало, що вона була рожевощока, тільки давній колір її щік був ще помітний, а обличчя сестри Колумбанус безперечно світилося блідістю, набутою ще в молоді роки. Сестра Пруденція (її вигук, коли вона почула ім'я Лені, див. вище!) додала кілька несподіваних деталей. «Я все робила,— сказала вона,— щоб утримати її в школі, але нічого не помогло, хоч я й поставила їй з німецької „чотири“, і вона заслужила таку оцінку: написала чудовий твір про „Маркізу д'О[1]...“; ця річ, бачите, була не те що не рекомендована, а навіть дуже небажана, через свій, так би мовити, дражливий зміст,— але я вважала і вважаю, що чотирнадцятирічна дівчина може спокійно читати її і мати про неї свою думку; і ось Груйтен написала щось незвичайне, а саме: палкий захист графа Ф., екскурс у царину... ну, сказати б, чисто чоловічих почуттів. Я була вражена... чудова праця, майже на „п'ять“... Але вона мала незадовільну оцінку з релігії, власне, виправлену одиницю, бо ж не хотілося вліпити дівчині одиницю з релігії, а також тверду, напевне зароблену двійку з математики, яку сестрі Колумбанус довелося їй поставити, хоч і з сльозами на очах, але ж вона повинна була оцінити її знання справедливо,— і Груйтен зникла... пішла з ліцею, мусила піти».

Із сестер і вчительок пансіону, в якому Лені навчалася з чотирнадцяти і майже до сімнадцяти років, треба було ще тільки розшукати третю із згаданих тут черниць, сестру Цецілію. Це вона два з половиною роки давала Лені приватні уроки гри на піаніно; сестра Цецілія зразу відчула музикальність Лені, але її жахала, просто доводила до розпачу нездатність дівчини не тільки читати ноти, а навіть пов'язувати з прочитаною нотою певний звук. Перші шість місяців вона тільки те й робила, що програвала Лені платівки, а потім наказувала їй просто відтворити мелодію — ризикований, як каже сестра Цецілія, проте вдалий експеримент; він навіть довів, каже сестра Цецілія, «що Лені спроможна була розпізнати не лише мелодії і ритми, а й побудову музичних творів». Та як — сестра Цецілія довго зітхає — навчити Лені читати ноти, що вкрай необхідно? І тоді їй спала на думку майже геніальна ідея: спробувати кружний шлях, через географію. Щоправда, учениці діставали в ліцеї дуже куці знання з географії — вони в основному повинні були знати напам'ять і показувати на карті всі притоки Рейну, а також височини й округи, що їх ті притоки розмежовують; а все ж Лені навчилася читати карту: страшенно покручену чорну риску між Гунсрюком і Ейфелем вона сприймала не тільки як чорну покручену риску, а як позначку річки Мозель, що існує насправді. І спроба вдалася: Лені опанувала ноти, важко, неохоче, інколи плачучи з люті, проте опанувала. А що сестра Цецілія отримала від батька Лені добрий гонорар, який пішов до каси ордену, то вона відчувала себе зобов'язаною «навчити Лені й музики». Їй і це вдалося, і «що мене в ній здивувало: вона зразу відчула, що Шуберт її межа; спроба піти далі скінчилася так жалюгідно, що навіть я порадила їй залишитися в тих її межах, хоч батько домагався, щоб вона грала Моцарта, Бетховена й таке інше».

Ще одне зауваження про шкіру сестри Цецілії: місцями вона була ще молочного кольору, лагідно-біла, не зовсім суха; авт. щиро признається, що він відчув бажання, може, й не зовсім пристойне, оглянути на більшій площині шкіру цієї милої черниці, що постарілася в безшлюб'ї, хай би навіть його запідозрили в геронтофілії. На жаль, сестра Цецілія, після того як авт. спитав її про одну черницю того самого ордену, яка відіграла в житті Лені дуже важливу роль, стала демонстративно холодна, майже непривітна.

Тут можна тільки окреслити в загальних рисах те, що, будемо сподіватися, в подальшій оповіді пощастить довести: що Лені — невизнаний геній чуттєвості. На жаль, її довгий час вважали просто «дурепою»: це означення таке зручне, що ним залюбки користуються де треба й де не треба. Старий Гойзер признається, що й тепер ще зараховує Лені до цієї категорії.

Може скластися думка, що Лені, яка завжди любила смачно попоїсти, з великим запалом навчалася куховарства, а домоведення було її улюбленим предметом. Анітрохи: хоч куховарства вчили біля плити й кухонного столу, на матеріалі, який можна було побачити, понюхати, покуштувати й відчути на дотик, воно здавалося Лені (якщо авт. вірно зрозумів деякі зауваження сестри Цецілії) абстрактнішим за математику й таким самим платонічним, як уроки релігії. Важко сказати, чи вона мала хист до куховарства, а ще важче з'ясувати, чи не здавались їй приготовані на уроках домоведення страви «ніякими» через метафізичний страх черниць перед будь-якими присмаками. На жаль, із неї безперечно не вийшло доброї куховарки; їй