Читати книгу - "Вулик"

Пепе, офіціант, не зронивши ні слова, повертається у свій закуток. У своїх володіннях він кладе руку на бильце стільця й у дзеркала дивиться на себе, наче на якусь дивовижу. У найближчому дзеркалі він бачить себе у фас; у дзеркалі в глибині приміщення видно його спину; в бічних — профілі.

— Бодай ти, відьмо, втопилася в канаві! Свинюка! Шльондра!

Пепе — людина не злостива, йому досить сказати ледь чутно кілька слів, яких би він нізащо не наважився вимовити вголос.

— Лихварка! Свинюка! Щоб тобі перебиватися з хліба на воду!

Коли Пепе не в гуморі, йому подобається так лаконічно лаятися. Потім він потроху відійде і зрештою про все забуде.

Двійко хлопчиків років чотирьох чи п’яти знуджено, без жодного ентузіазму граються поміж столиками в поїзд. Рухаючись у глиб кав’ярні, один удає паровоз, а другий вагон. Повертаючись до дверей, вони міняються ролями. Ніхто не звертає на них уваги, та вони незворушно, збайдужіло продовжують сновигати туди-сюди з гнітючою серйозністю. Це двійко слухняних розумних хлопчиків, котрі граються в поїзд, хоча й помирають від нудьги, бо надумали розважитися, а щоб розважитися, надумали — будь-що-будь — цілісінький день гратися в поїзд. Якщо їм не вдається розважитися, хіба вони винні? Вони роблять усе, що можуть.

Пепе дивиться на них і каже:

— Не впадіть, бува, донизу.

Пепе, хоча й живе півстоліття в Кастилії, все одно, перш ніж сказати якусь фразу іспанською, мусить перекласти її сам собі з галісійської. Хлопчики відповідають: «Ні, сеньйоре, не впадемо»,— і продовжують гратися в поїзд — без віри, без надії, навіть якось нечуло, немов виконують тяжку принуку.

Донья Роса заходить до кухні.

— Скільки унцій кави ти всипав, Габріелю?

— Дві, сеньйорито.

— Ти ба! Ну, хто це витримає?! А потім патякатимеш про умови праці та ще й пресвяту Богородицю приплетеш! Хіба я тобі не казала, щоб не сипав більш як півтори унції? З вами марно говорити іспанською, ви нічого не бажаєте розуміти.

Донья Роса відсапується, а тоді знову починає торочити своє. Вона відсапується, наче паровоз; дихає важко, уривчасто, її всю аж трясе, а з грудей виривається якийсь хрипкий присвист.

— Якщо донові Пабло здається, нібито кава не надто міцна, нехай забирається зі своєю жінкою туди, де їм подадуть кращу. Отакої! Де це бачено! Цьому нікчемі, либонь, невтямки, що клієнтів у нас, дякувати Богові, повно-повнісінько. Зрозумів? Якщо йому щось не до вподоби, нехай забирається; від цього з нами нічого не трапиться. Теж мені королі знайшлися! І жінка в нього зміюка, вона в мене вже в печінках сидить, ця донья Пура!

Габріель, як завжди, застерігає:

— Вас можуть почути, сеньйорито!

— Нехай чують, коли хочуть, для того я й кажу! Я не говорю манівцями! Не розумію лише, як цей бовдур міг кинути Ельвіриту — справжнього янгола, котра тільки про те й думала, як йому догодити,— а тепер, наче баран, терпить цю облудну донью Пуру, зміюку, яка завжди нишком з нього глузує! Ну, та нічого, як казала моя матінка,— царство їй небесне,— поживемо — побачимо!

Габріель намагається залагодити непорозуміння.

— Хочете, я трохи відсиплю?

— Ти сам знаєш, як повинна вчинити чесна й тямуща людина, а не якийсь злодій, Боже збав. Ти, коли хочеш, чудово розумієш, що й до чого!

Продавець сигарет Падилья розмовляє з новим відвідувачем, котрий щойно купив у нього цілу пачку сигарет.

— Вона завжди така?

— Завжди, але вона не злостива. Вдача в неї важка, але вона не злостива.

— Але ж вона обізвала офіціанта дурнем!

— Велика важниця! Часом вона й нас обзиває гомиками та червоними.

Новий відвідувач не вірить своїм вухам.

— І ви це терпите?

— Авжеж, сеньйоре, терпимо.

Новий відвідувач знизує плечима.

— Оце так...

Продавець сигарет знову рушає в обхід зали.

Відвідувач замислюється.

«Не знаю, хто з них більша негідь — ця брудна свиня в жалобі чи ці телепні. Взяли б та дали їй одного дня гуртом прочуханки, вона б одразу порозумнішала. Ба ні! Не наважуються. В душі, либонь, цілісінькі дні її матюкають, а взнаки не дають. Вона йому: „Забирайся геть, дурню! Мерзенний злодію!“ А вони раді. „Авжеж, сеньйоре, терпимо“. Ще б пак! Та хай їм біс, якщо їм це до вподоби!»

Відвідувач палить. Його звати Маурисіо Сеговія, він