Читати книгу - "Сибіріада польська"

Обшук у Даниловичів тривав довго. Наталка баюкала синка, отуленого подушкою. Теща сиділа поруч, перебираючи бусинки чоток. За столом розсівся знайомий Юрія, енкаведист з Товстого, комісар Леонов. Мовчав і курив цигарку. Юрій був упевнений, що вдома нічого не знайдуть, у крайньому разі можуть йому щось провокаційно підкинути. Мабуть, знов заберуть його на пост до Товстого на допит, і, як завжди, комісар Леонов почне йому ставити за провину приховування зброї, вступання в змову проти радянської влади. Ну і, невідомо в який вже раз, — каже йому розповісти автобіографію, а особливо той останній, воєнний епізод. Данилович брав тоді до уваги кожне слово, щоб не помилитися, бо приховав від комісара перебування у радянській неволі і свою втечу з-під Львова. Додержувався постійної версії про розгром його підрозділу німцями під Люблінським Томашувом, звідки, як багато рядових солдатів вересневої війни, помандрував до Червоного Яру...

— Відверніться і опустіть руки, Даниловичу,— голос Леонова вирвав Юрія із задуми.

Комісар встав з-за столу і наблизився до Юрія.

— Нічого не знайдено... Як завжди, правда, пане Даниловичу?

— Бо я ніколи ні з чим підозрілим не мав діла, пане комісаре.

— Так говориш? І думаєш собі, мабуть, що нас перехитрив, що можеш собі безкарно кепкувати з радянської влади?

— Мені навіть на думку не спало, пане...

— Вже сто разів тобі говорив, Даниловичу, що пани то були в панській Польщі! — перебив комісар. — Помиляєшся, Даниловичу. На цей раз ми тебе перехитримо! — говорячи це, Леонов витяг з рапортівки рішення стосовно вивезення і почав його оголошувати. — Зазначені особи мають півгодини на пакування, з собою можна забрати їм мішок багажу на особу. Це рішення остаточне і підлягає негайному виконанню! Ну, збирайтеся, збирайтеся, і так вже забагато часу згаяли, — підганяв Леонов.

Мати й Наталка безрадно дивилися на Юрія. Підійшов до них. Пригорнув Наталку.

— Вивозять нас... Мусимо збиратися... Про дитинку подбай, отули його тепло. І ти, мамо, добре одягнись, бо мороз.

— Як це, синку, вивозять? Куди?

— Не знаю, мамо, не знаю... Якось собі будемо радити. Малого, Наталко, ну, сама знаєш, що там треба... Степан, Крисю, одягайтесь, допомагайте мамі, Наталці. Зараз якихось мішків пошукаю.

— Хвилиночку, Даниловичу, — звернувся комісар, — бо щось мені здається, що не все тут у тебе в порядку.

Говорячи це, ще раз витягнув зловісний документ.

— Ну так, так! — вдарив у папір пальцями. — А ви, громадянко, ким тут, власне кажучи, є? — показав на Наталку.

— Я? — здивовано глянула на Юрія. — Я є дружиною.

— Дружиною, кажете? — буркнув Леонов. — А як вас звати?

— Наталія Данилович, дочка Василя, з дому Величко.

— Наталія Величко, донька Василя, — повторив розтягнуто комісар. — Українка?

— Українка.

— А ця дитина?

— Ця дитина? — здивувалася. — Ця дитина то моя, це наш синочок, Андрійко.

— Андрійко, кажете, гарне ім’я, — знов потряс папером, подивився на Юрія. — А я говорив, Даниловичу, що щось тут у вас не є в порядку! Вас, громадянко Величко, рішення про переселення не стосується. І вашого сина також не стосується. Ви залишаєтесь у Червоному Яру.

— Як це? — одноголосно здивувалися Юрій і Наталка. Охоплений жахом Данилович зрозумів, до чого прямує комісар. — Адже ж не розіб’єте мені сім’ї?

— Сім’я, сім’я!.. З документа не виникає. Нічого тут не зараджу, Даниловичу.

— Пане комісаре, вінчання ми брали в костьолі. А що це моя дружина, мій син, уся околиця може вам підтвердити.

— Але в документі цього нема! Не моя вина, Даниловичу. Але не журись взапас. Зайдеш на місце, полагодиш, що треба, і забереш дружину до себе. Ну, шкода часу, збирайтеся, збирайтеся!

Данилович пригорнув плачучу дружину, а безпомічна думка не вміла підказати йому жодного виходу з цього, здається, безнадійного становища.

Одна велика тривога висіла тієї ночі над Червоним Яром. Приголомшені раптовим нещастям люди рухалися, мов у жару. Разом зі світанком, що наближався, кріпшав мороз. Собаки охрипли від скаженого гавкання на чужих. Клуби пари валили з хат, повідкриваних стаєн, хлівів і курників. Солдати і українські міліціонери, залишені в проходах між плотами, пильнували, щоб ніхто з обведеного села не втік. На дорозі, що бігла крізь хутір, чекали запряжені сані. Коні трусили вкритими інеєм мордами, намагаючись виплюнути примерзаючі до губ вудила. Мерзли навколишні українські селяни, стягнуті з підводами до Червоного Яру. Дріботіли ногами, підстрибували, щоб розігрітися, оббивали рукавицями баранячі кожухи, димили закрутками тютюну, а в кого було — потягували самогонку. І говорили, говорили:

— З цілої околиці ляхів забирають...

— Ну і добре їм так, ляхам зарозумілим; розповсюдилися на нашій Україні, як на своєму.

— Настягували