Читати книгу - "Судний день"

Справа була у тому, що Станіслав Понятовський, який раніше жив у Петербурзі, був коханцем Катерини Другої, чи, як тоді говорили, фаворитом. Саме завдяки підтримці її величності честолюбивий шляхтич і став польським королем.

– І добре робите, Григорію, бо цей лист сугубо політичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часі відбудеться у Варшаві сейм. Там буде розглядатися питання про православну і протестантську віру на території Речі Посполитої. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумає, що ми слабкі, якщо не можемо захистити своїх одновірців.

– Тоді, ваша величносте, я від імені російського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилі. Ми повинні вимагати, а не просити. Понятовський, надіюся, пам’ятає, що саме при нашій підтримці він зійшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своїх магнатів. А інакше навіщо нам військо, гармати. Росія зможе заступитися за своїх одновірців і відстояти своє ім’я! – раптом запалився патріотичним настроєм Григорій. Подумавши трохи, додав:

– Ваша величносте, смію дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктів нашого договору, а це так і буде, бо магнати, пробачте, плювати хотіли на короля і його закони, нам потрібно вводити війська на правий берег Дніпра.

Імператриця знову посміхнулася, примирливо простягнула своєму улюбленцю руку. Той узяв її долоню.

– Грішо, я не хочу ні з ким сваритися, ні з поляками, ні з європейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державі був мир та спокій, щоби розвивалася торгівля, ремесла, культура, щоби менше було усіх цих інтриг, заколотів.

Ці слова її величність сказала душевно і ніби якось втомлено. Григорій привстав на одне коліно, знову поцілував руку імператриці.

– Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросію. В одному цьому слові лише скільки достатку. Саме слово смакує і пахне, як свіжий житній хліб, витягнений з печі, відчуваєте?

Імператриця поглянула на свого фаворита.

– Ех, Григорію-Григорію, і хто ж це вас постійно надоумлює на такі мислі?

– Ніхто. Я здатен самостійно мислити і мої слова походять від щирого серця. Я – офіцер, і я звик говорити те, що думаю, і не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росії.

Скидалося на те, що фаворит образився. Він встав. Катерині знову потрібно було щось придумати, аби повернути його прихильність. Вона піднялася з крісла.

– Ходімо зі мною, хочу вам щось показати.

Її величність пішла до сусідньої кімнати, граф нехотя посунув за нею.

Посередині кімнати стояло не то крісло, подібне на трон, не то трон, подібний на крісло: було воно розміром з дитяче кріселко, але зроблене у вигляді трону.

– Ваша величносте, що це?

– Це мій подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посміхнулася імператриця. Григорій зацікавився. Підійшов ближче, почав розглядати. Раптом він підняв кришечку, що була прироблена у сидушці крісла. Усередині була приставлена нічна ваза.

Графу аж сльози на очі вийшли, так він зареготав.

– Дійсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потішили ви мене, матінко.

Григорій, все ще підсміховуючись, пішов до виходу.

– Ви мене покидаєте, графе?

– На жаль, так. Мене чекають друзі, з якими я сьогодні маю розіграти кілька партій у більярд.

– Цікаво, і хто ж ці ваші друзі, заради яких ви готові покинути свою імператрицю?

– Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорій, незважаючи на те, що Катерина хотіла, аби він залишився.

– Маю надію, ви зволите ввечері провідати мене у моїх покоях і допоможете скоротати самотність?

– Не знаю, ваша величносте, партія може затягнутися, а моя честь не дозволить мені покинути товариство посеред гри.

– Облиште, Григорію, – посміхнулася Катерина. – Невже ваші нові друзі важливіші для вас, ніж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, і маєте деякі обов’язки перед своєю імператрицею.

Фаворит «відвісив» її величності глибокий поклін, ще раз поцілував руку й вийшов з кімнати.

В одному з кабінетів палацу зібралися п’ятеро чоловіків. Хоч у кабінеті були зручні дивани, проте ці панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабінеті витав дух чималого напруження. Одягнені хто у багатий світський одяг, хто в розкішний мундир, мали державні відзнаки найвищого рівня. Їхні обличчя були зосереджені, всі ніби на щось чекали.

Темні густі штори повністю закривали вікна. Посередині стояв великий більярдний стіл, що займав основну частину приміщення. Його добре освічували два канделябри, які висіли над ним. Шари були уже розкладені у відповідному порядку, гравці тримали у руках киї.

Двері кабінету відчинилися і всередину ввійшов фаворит – пан Григорій.

– Прошу мене вибачити за запізнення, панове, мене затримала імператриця.

– Ми на вас чекали. Тепер, гадаю, можемо починати, Григорію Григоровичу… – Князь надав фавориту право першому розбивати шари.

– Прекрасно, – відповів той, беручи у руки більярдний кий.

Він розбив вдало – відразу два шари закотилися у лузи.

– Як здоров’я матінки-імператриці? – запитав князь.

– Вашими молитвами, панове, – відповів фаворит, обходячи стіл з другого боку. – Її величність вся у справах.

– Я впевнений, що ці