Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та й не відказався від своєї бавки. Вранці і ввечері грався в сіннику. А коли вже міг витягнути валуна по п’ять разів до самого сволока, тоді відв’язав його і припер до дривітні.
Опісля ходив на лопацки. Не знаєте, що воно таке? Ого-го, кожний верховинський легінчук, нівроку, добре пам’ятає цю забавку! Коли в селі хтось помирає, Івана кличуть читати псалми. Бере під руку товсту книжку і йде. Ледве чекав, аби швидше домолитися до «Мал біл во браті моєй…»[27]. Тоді молебні столи займають гонихмарники — такі, як він, а то й набагато старші. І коло труни з мерцем починаються сміхи, жарти, веселощі. Наче й покійника не було в хаті. Діти та баби спочатку зацитькують хлопців, та то не надовго. Вже попівночі й самі допомагають спокусникам.
Іванко полюбував забавку «Смерть та бідняк». Бідар хитрощами та розумом своїм поборов Смерть, і та змушена по п’ять, а то й по десять разів оббігати хату. Той, хто грав Cмерть, не мав права ставати до гурту без виклику. Кине суддя горіх на долівку — відкупнику зав’язують очі, і він має його віднайти.
Довше затягувалася забавка, коли той, хто програв, мав налити у велику бочку води, переносячи її цеберками з долішньої криниці. Присудити могли й таке. Потерпілий мав піти розбудити попа або злого ґазду в селі.
Та не цю гру вичікував Іванко. Ген там, коло печі, збираються гунцвоти[28]. Скручують рушник. Намочать у воді, аби замашніший був. Сусідський легінисько пробує на своїй долоні. Не встигнеш підняти пальця, як відкусить. Так і зиркає, аби комусь приліпити.
Іванко тоді ще слабшеньким був. Та й роками ще далеко не дотягнувся до тих, що гуртувалися коло печі. Теж кортіло побавитися з ними.
— Візьмете й мене? — насмілився поспитати.
Сусідський легінисько — отой бодливий Клим, котрого у селі прозвали Клином за те, що ліз у бійку на весіллях, — зміряв його очима.
— Ба ци маєш на собі, сиротюку, добрі ногавиці?
— Іди, іди, побався в попелі, — підкинув інший, загороджуючи Івана.
— Я тебе не звідав! — розгнівався, і до Клина. — Ану, як ти такий бетяр[29], здави ми долонь!
Клин прижмурив очі, приклав до них човником руку:
— Не застуйте, хлопці, бо щось долоні не вижу. Я більшу булю[30] беру в рот, як у тебе, сирохмане, п’ястух!
Легіні забулися, де вони знаходяться: чим далі, то все більше давали силу голосам. Бабки знову їх зацитькують. На якийсь кліп ока таки примовкли. Іванко не здавався:
— На мою душу, бери!
— Дай сюди! — озвався слабкуватий Микола Ониськів.
— Тобі ще треба віко[31] пасулі з’їсти аби-сь мав силу, — щипнув його Іван.
— Ану, затчи пищавку, синице, бо, як дам, то й збирати нічого буде! — Клин повів кулаком перед Івановим носом.
— Слимуш[32]! — не знати чому крикнув Іван та так, щоб усі чули.
Клина обпекло: він почервонів, злісливо-кепковито пробаскував:
— Дай коцібину[33]!
Іван сміливо простягнув руку. Коли схопив її, стис з усієї сили, аж вилиці заграли. Іванова долонь захрумтіла. Клин звузив очі, повіки в нього затряслися.
— Доста[34] ’му! Дзяма[35] вже з неї тече!
— Зробиш ’го слутим, та дасть тобі старий Сила!
— Довго може терпіти!
— Жилавий, — випускаючи Іванову руку, зробив висновок Клин. — Най бавиться з нами. — А сам собі подумав: «Не закортить ’го більше!».
Взяв скручений рушник-веретяник, погрався ним на долоні.
Ката не обирали. Ним став Клин. То для нього не першина. На те й прийшов сюди, аби поскомтати-полоскотати долоні побратимів. Суддею Кат призначив Миколу Ониськового — справедливого легінчука, майстра на вигадки. Правда, той буде на руку Клинові робити. Як уже не сталося, аби гралося!
Обсіли довгий стіл. Затеребили пальці по ньому. Ті, що куняли по закутинах, повитріщалися.
— Ворона летить! — раптом сказав Микола-Суддя і зиркнув, чи всі попіднімали руки.
— Сорока біжить!
— Поїзд летить!
Іванів сусід підняв руки.
— Ану, суди! — зрадів Клин, що і для нього нарешті є робота. Та не на цього він мав зуб: над Іваном хотів би потішитися, аби довести свою зверхність.
Що поїзд не летить, то знали всі. Хіба не бачили, як лізе отой паротяг по штреках через село! Лука Бігунчин перегнав би його уже за Дубрівкою.
— На перший раз — п’ять масних, — помірковано говорить Суддя.
Полотняний бич густо засвистів у хижі, ляскав по долоні. Клин посапував, гейби колов сокирою колоду. Га, якби не Клин, то й ті би присіли за стіл, що стоять над ним. Та не дуже їм кортіло протягувати долоню такому урвитулові. Ліпше будуть позирати.
— Чоловік летить!
Іванко підняв обидві руки.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сила на прізвисько «Кротон»», після закриття браузера.