Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Вона з приємністю вийшла з туалету просто в хол готелю. Впевненим кроком проминула рецепцію, де Лу, нахилившись, заповнював карточку. На дерев’яній оправці ключа помітила номер його кімнати — чотириста щось, четвертий поверх. Вона захекалась, підіймаючись так високо. І ще цей клятий каблук — зовсім розхитався. Дорогою вона шукала потрібного предмета, але побачила лиш величенький важкий глек біля сходів. Не вагаючись, вилила з нього воду на килим, а квіти викинула в темряву коридору. Їй вдалось увіпхати глек у торбу. Вдавала, що відчиняє якісь двері, коли з’явився Лу з ґарсоном і валізками. Не звернули на неї уваги. Дуже добре. Вона почекала, аж хлопець піде, і сміливо рушила, витягаючи з торби важкий глек. Той, однак, виявився непотрібним. Лу, як усі мешканці готелів, підійшов спершу до балконного вікна і широко його відчинив. Вона бігом рушила до нього. Заскочений, він навіть не встиг обернутися.

Вона витягнула з торби глек і обережно поставила його на столику, потім поправила волосся біля дзеркала і повернулася до ресторану.

— Скільки можна сидіти в туалеті? — риторично запитав її чоловік.

Коли повернулися додому, вже стемніло. Отяжіла від переїдання, вона всілася в кріслі й знову читала.

До телефону підійшов Лонгфелло. Вони сиділи утрьох унизу в вітальні й пили вино. Фламандка нашвидкуруч зготувала їм якусь вечерю, але майже ніхто нічого не їв.

— Лу мертвий, — сказав Лонгфелло й опустився на канапу. — Вискочив через вікно. Телефонував Фонтане.

На якийсь час запанувала повна приголомшености тиша.

— Ти мав слушність, це з'ясовує ситуацію. Це він убивав, спершу Ульріку, а Фрухт, мабуть, щось бачив, тож Лу і його позбувся. Це самогубство. Совість не витримала. — Анна-Марі спорожнила чарку.

— Я вражена вашою проникливістю, — обізвалася панна Шацкі. Вона палала від емоцій, як цикламен. — Якщо так, то це кінець кошмару… Хоча він був такий милий, зовсім не виглядав, як убивця…

— Ніхто ніколи не виглядає, як вбивця; це стара засада у написанні детективів. Найпідозрілішим є той, хто виглядає найневинніше. У кого це, що вбиває дитина? — Француженка замислилась, але одразу сама собі відповіла: — Звичайно ж, у Агати Крісті.

— Може, заграємо у Вбивцю, — запропонував раптом Лонгфелло зі злостивим задоволенням у голосі.

Видно було, що він трохи напідпитку.

— Нас же замало, — сказала панна Шацкі.

На жаль, вона була позбавлена почуття гумору. Тоді телефон задзвонив удруге, і до нього підійшла Анна-Марі.

— Комісар Фонтане зараз буде тут. Має якісь питання, з якими не можна зволікати.

Лонгфелло наповнив їхні чарки й пішов на кухню по наступну пляшку вина. Шукав по шухлядах коркотяг, бо заплакана фламандка пішла додому одразу, як тільки подала їм вечерю. Чекаючи на комісара, вони розмовляли про заповіт Ульріки. Панна Шацкі розповіла їм, що майже все переходить до Фонду, що, властиво, від учора будинок став осередком творчої праці авторів детективів.

— Це звучить, як жарт долі. Як божий регіт. Космічний абсурд, — Лонгфелло грався келишком. — Ну, так, але ж тут добре буде писати. Вимарене місце.

С. запропонувала чоловікові відкоркувати пляшку вина. У буфеті мали лише якесь «ергі бікавер», але їй, властиво, було все одно. Цокнулися келишками, і вона повернулася до читання, а він до телевізора.

Фонтане був неприємно здивований їхнім добрим настроєм. Усе ж дозволив наповнити йому келишок і одразу сповістив, що має причини підозрювати, що смерть Лу не була самогубством. Схоже було, що вони всі миттю протверезіли. Комісар розповів їм про таємничу наявність вазона для квітів («Наче хтось хотів спершу вдарити його тим тупим предметом»), а потім витягнув із кишені довгу блискучу колодочку.

— Каблук! — несвідомо вигукнула Анна-Марі.

— Ні, ні, вас не підозрюють. Неможливо було би вибратися звідси непоміченим, приїхати раніше від Лу до Байєнни і повернутися. А зрештою, ви ж усі мали одне одного на оці, правда? — запитав і непомітно кинув оком на черевички обох жінок.

Тоді панна Шацкі, знову бліда, як стіна, розповіла йому про припущення Лу. Що Ульріка не вмерла або, якщо померла, то вбиває їх із могили.

— Та перестаньте, панно Шацкі, я не можу цього слухати, — буркнув Лонгфелло. — А ви не думали, комісаре, з яких причин — через нерви, наприклад — Лу міг сам узяти отой вазон, а каблук належить, скажімо, покоївці або попередньому мешканцеві? Знаєте, може, вам це видасться нахабним, але ми вже все з’ясували. З якихось незнаних нам досі причин — ми можемо про них тільки здогадуватись — Лу вбив Ульріку. Може, йшлося про якийсь спадок, про якесь зобов’язання…

— Може, боявся її розчарувати, — замислено додала Анна-Марі.

— …ми цього точно не знаємо. У кожному разі, Фрухт був свідком чогось, щось знав або про щось здогадувався, тому Лу мусив його ліквідувати. Він вдавав, що гойдається, але насправді лише шукав нагоди, щоби нанести удар. Поки ми шукали доказів, він підбіг до Фрухта і вбив його тим самим ножем для розрізування сторінок, що й Ульріку…

— …але боявся докорів совісти, — перебила його Анна-Марі. — Не міг витримати того, що зробив. Тому й пішов від нас. Насправді він шукав можливости для самогубства.

Фонтане зітхнув і сказав, що це справді дуже переконливо. Потім, однак, замість того щоби віддатися настроєві тріумфу, він почав розпитувати їх про зовсім інші речі. Запитав, наприклад, чи знають вони,