Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Минулої ночi знову, мов наяву, пережила жахiття короткої смертi. Моя зiржавiла пiдсвiдомiсть вiдобразила усе до найменшої детальки. Як я виходила на кухню набрати у кухоль води. I враз — дикий гуркiт та рев голосiв, котрi видавалися якимось зiпсутим фоном, пронеслись моїм стомленим вiд буденностi мозком…

— Шурх! — нiби гахнули гори. I все… Вона мiцно обiйняла хату… «Зелена зона» вмить перетворилася на Todeszone — блiдолицю та холодну зону смертей.

Герлiнде любила розповiдати менi про свою доньку, котра уже кiлька рокiв мешкала у Вiднi. Марiя, як i її мати, мрiяла стати повитухою, по-мiсцевому — «гебаме», мрiяла перейняти материне ремесло. Баба чекала, коли донька закiнчить навчання i повернеться до свого великого i порожнього дому, збудованого покiйним чоловiком, за котрого колись видали шiстнадцятирiчну напiвсироту Герлiнде. На диво спокiйно (запевняючи, що майже всi життєвi болi стираються гумкою часу) вона розповiдала менi, як плакала кiлька ночей пiдряд, не маючи мужностi вiдмовити батьковi та мачусi, котрi хотiли чимшвидше спекатися зайвого рота. Тому й була змушена вийти за тридцятишестилiтнього вдiвця Готлiба.

— Моя донька — найгарнiша на цiле село! Вiр менi й нiкому iншому, бо всi тiльки заздрять нам… Усi заздрили… Не любили її красу, — повторювала стара, а я пiдмiчала, як часто говорить вона про Марiю, свою пiзню доньку, плутаючись у часi. — Навiть зараз заздрять. Я бачу це по їхнiх обличчях. Минулого року, на кампуса (тiрольске свято, коли люди одягають маски нечистої сили та ходять вулицями, лякаючи iнших), розкидали могилу мого чоловiка. Злi вони, злi. Але я тобi допоможу. Хочеш, влiтку збиратиму трави, аби вилiкувати твою недугу? I не пали бiльше кров'янi шмаття… Я вмiю їх приговорювати. Тобi стане легше…

Саме такими словами починались тепер мої закривавленi ранки. А що були вони залитi червоною барвою, можете не сумнiватися. Червоною барвою моїх нiчних слiз через фiзичний бiль, зневiру, нерозумiння, страх. Червоною фарбою моєї солоної кровi, котра сочилась iз потрiсканих складок шкiри. I вiд цього менi хотiлося зробитись невидимою душею Всесвiту, котра вже вступила у свої безмежнi й незрозумiлi для людського розуму володiння. Бо тодi я, крихiтна пiщинка, звiльнюся вiд людських поневiрянь, аби виконувати свою справжню мiсiю. Бо ж нiяк не могла повiрити, що фiзичний бiль, котрий народився у моєму тiлi вiдразу пiсля формування мене як зрiлої особистостi, i є метою, заради якої мене, злиттям двох конвульсивних тiл, принесено у цей свiт.

Нудьга. Ось яке iм'я мала моя духовна хвороба, що перевтiлилась у рак шкiри пахових складок, утворившись на тлi хронiчного кандидозу i ставши його вiчним i вiрним супутником. Так, я була хворою. I не жалкувала про це. Навпаки, бажала бiльшого. Хотiла смертi. Не боялася її. Бо прагнула вiдчути щось НОВЕ. I вiрила, що там, за уявною межею, iснує щось, до чого варто прагнути. Смертники завжди народжуються iз нудьги.

Це село я вибрала. I вибрала тiльки з однiєї причини: хотiла зникнути там, де померли мої чоловiк та дитина.

Дитина… Вона то снилася менi, то вчувалася своїм вимогливим голосом, то вбачалася рiзнокольоровими очима, за котрi тодi я побоювалась її, то пахнула м'якенькою шкiрою та молочком. Уночi мала часто вдивлялась у мене тими нiжними та невинними дитячими оченятами, за котрi я би так любила її зараз…

Можливо, коли б менi судилося завагiтнiти ще бодай раз, я би вiдродилась у власному прагненнi жити. Однак моє останнє дитятко, темношкiрий зародок одного з джамайкiйських офiцерiв, нещадно викинуте у брудне вiдро бразилiйської клiнiки.

За розповiдями баби, її донька була моєю однолiткою. I я, хоча мене це зовсiм не цiкавило, мiркувала, як довго вона ще вчитиметься? Проте мовчала, даючи Герлiнде можливiсть розповiсти свою власну iсторiю і розумiючи, що вона завжди матиме право на рятiвну вигадку.

Я дивилася на обгризене мишами фото, котре стара часто тицяла менi, й уявляла Марiю. Чомусь здавалося, що голос її був надзвичайно спокiйним, погляд глибоким, а доля — трагiчною, про що свiдчила сутула дiвоча постать. Баба народила її у сорок, i мене дивувало, як це її старий чоловiк не спромiгся на дитину ранiше.

Одного холодного, болючого та закривавленого ранку Герлiнде, виливаючи помиї до отвору, котрий iз кухнi вiв до свинарника, сказала менi:

— Живи тут скiльки завгодно… Менi так легше. Легше боятися…

Чого боялася вона, менi було знати зась. Та я i не прагнула. Допомагала їй, як могла. Носила їсти свиням, призначеним на обмiн-продаж, годувала галасливих курей, розгрiбала широкою лопатою хрумкий снiг, розвiшувала на морозi її одяг та моє шмаття. Мої рани.

Мої рани були вiдкритими: рожевi пелюстки болю… Я мало розмовляла з бабою, адже нiщо у життi мене не цiкавило. Я хотiла до душ моїх близьких (а чи були вони, не коханi, не любленi, не зрозумiлi, — моїми?): чоловiка та нашої доньки. I якось, набравши для них повнi кишенi цукерок, вирушила до мiсця їхнього перевтiлення.

Того дня я саме стояла на порозi мого нового товариша, його величностi самогубства. Одягаючись, шморгала носом, нiби ось-ось мала розплакатись.

— Ти хочеш померти? — враз похопилася стара, вийшовши зi свого сонливого стану. — Нi! Ти не помреш! Не помреш! Краще вже я вiддам тебе тому, що оберагає духiв полонини, як вiддала йому все найрiднiше. Але тiльки не смертi! Альмгайст — живий!

— Кому ти мене вiддаси? — нервово перепитала я, знаючи ще з дитинства забобоннiсть гiрських жителiв та їхню любов до вигадок.

— Альмгайсту. Вiн уже давно приходив за тобою. Ти вiдчувала його поклик ще там, де була ранiше. Тому й прийшла. Мою доньку вiн також просив вiд мене. Та я не пустила. Не вiддала її. Любила свою квiточку єдину… Люди казали, що вона — вiдьма, як i її батько. Так, нiби їм вiдомо усе про її вiтця. Я ж поклялася на Бiблiї, говорячи правду про Готлiба. А вони кричали попiд вiкнами.