Читати книгу - "Вийди і візьми"

Матильда дивилася на виступ, яким був балкон із напнутими вгорі шнурівками для сушіння білизни. Пихкаючи крізь ранкову тишу недільного дня, Жак ледве втиснув крихітний кухонний стіл. Що вдієш — балкони будинків, з яких складалося місто, не призначалися для сніданків: там сушили білизну, виходили викурити папіросу — дешеву цигарку без фільтра, зберігали кавун, завеликий для низьких холодильників, депонували, накривши старою цератою, дрібний мотлох, що його, який заважав у приміщенні, несила була позбутися.

Їхній будинок побудували в середині шістдесятих, район однотипних п’ятиповерхівок, розділених облаштованими за одним зразком подвір’ями: уздовж будинку доріжка з відгалуженнями напроти під’їздів, липа, береза, клен… Лави, що їх навесні малювали поверх старої свіжою фарбою, тонули в розбуялій із часом зелені, яку ніхто не підстригав, а коли вона вже не давала проходу, перехожі відламували найзавадливіші галузки. Біля обсипаних дрібним біло-рожевим цвітом кущів роїлися, збираючи мед, бджоли; налиплий на острогах-щіточках пилок надавав їхнім лапкам жовтуватого забарвлення.

Вітерець перебирав листя, пробував куйовдити, бавлячись, кінчики волосся. Останнім часом Матильда зауважила, що її син почав класти у чай чотири і навіть п’ять ложок цукру. «Лише не подумай, що мені шкода», — непокоїлася. «Цукор — біла смерть», — підхопив Жак. «Колись зуби псувалися через брак вітамінів, тепер — від засилля солодощів». — «А вчитель казав, що організмові цукор потрібний». — «Потрібний, якщо до міри». — «Може, ваш учитель сам полюбляє цукор». — «Це котрий?» — «З математики. Він каже, Лутківський їсть багато цукру, тому так добре розв’язує задачі». — «У Лутківського батько математик». — «Ти теж математик». — «Твій батько не зовсім математик». — «Ти хотіла сказати, не такий добрий математик, як старий Лутківський? У них дід ходив в академіках». — «То й що?» — «А чи знаєш ти, що в Азії чай п’ють без цукру?» — «Ми не в Азії». — «Чай і без цукру духмяний». — «В Азії просто немає цукру». — «А це ти звідки узяв?» — «Ти теж солодиш». — «Трошки». — «А я хочу стільки». — «Он мама взагалі не цукрує». — «Мама п’є каву, а мені ви забороняєте». — «От я кави не п’ю й нічого». — «Я — не ти». — «Тобі ще не можна». — «Мені нічого не можна. Ви вмієте тільки забороняти».

Чуючи, як син спустошує серед ночі холодильник, Матильда непокоїлася. Іноді їй здавалося, що й сама гладшає, одначе страхи за фігуру були безпідставним перебільшенням — від юшки у фабричній їдальні так само годі розповзтися, як і від автобусної, а віднедавна тролейбусної тисняви.

«Що там із математикою?» — «Я гадав, що ми вже закінчили про математику. І взагалі, сьогодні неділя». — «От я докладав зусиль…» — розводився Жак, пропускаючи повз вуха малюковий протест. «А мені не подобається». — «Дарма ти так, з математикою варто приятелювати». — «От і приятелюй собі». — «Я хотів би, щоби ти також приятелював». — «А я не хочу». — «Це ж лише початки, у математиці все найцікавіше попереду». — «А в мене позаду». — «Як то?» — «Навчальний рік закінчується». — «Так, за два тижні».

Що було б, якби всі снідали на балконах, — від такої думки місто в Матильдиній уяві, що його близькість гір, затяжні дощі й густі тумани тримали в стані незатишної дрімоти, яку не спромагалося розвіяти й сонце найспекотнішого літа, раптом ожило. Матильда підвела погляд: якби не білизна на мотузках сусіднього будинку, можна було би подумати, що життя давно покинуло його облущені стіни.

З листя несміливо виглядали крихітні їжачки каштанів. Коли вони проминали перукарню, де на плакатах красувалися моделі з модними зачісками, Матильда мимовільно підбила рукою волосся. Раптом їй спало на гадку, що вона могла би зробити зачіску. Як вони на це дивляться? Зазвичай вони користувалися послугами своєї перукарні, де на стіні був графік зі списком мешканців району. У тій змішаній перукарні жіночий і чоловічий зали розокремлювалися перегородою, а на вході висів перелік шаблонних стрижок і прейскурант. За дерев’яною обшивою домонтарювали таргани, вистромлюючи довгі вусики, а то й нахабно швендяючи вздовж умивальника, не боячись ні прибиральниці, ні санепідемстанції.

Матильда зайшла досередини — кілька жінок сиділи, чекаючи, коли їх обслужать. Зайнявши вільне місце, спостерігала, як жінкам укладають зачіски. Жак із сином уже чекали. «Ну ж бо!» — підштовхнув Жак, і з-за синової спини з’явився букетик жовтогарячих квітів. Матильда відчула необорне бажання затримати щасливу мить. Того дня вони повернулись додому, коли сонце, майже таке саме жовтогаряче, як пелюстки подарованих Матильді квітів, сідало над п’ятиповерхівками.

Попереду Жак бачить увімкнену блимавку, вогники фар і ліхтарів, автомобілі й людей, які метушаться серед шляху, і, хоча рухається на дозволеній швидкості, інстинктивно скидає газ. Ніяковість перед законом та його виконавцями, прибираючи потворної запопадливості, виштовхує Жака з салону автомобіля. Вислизнувши з портмоне, водійські права падають на асфальт.

— Самі?

Зазирнувши в салон, інспектор гидливо кривиться.

— Сам, — потверджує Жак.

— І куди о такій порі?

— Та я тут поруч, — Жак махає рукою.

— В село?

— Ні.

— На рибалку?

— Так.

Жак хоче запитати: «А як Ви вгадали?», одначе співрозмовник його випереджує:

— Спінінґ?

Жакові ніяково, що може отак собі сісти і покотитися.

— Вудочка, — відказує обережно.

— Спінінґом зручніше маневрувати.

— Я скромно. Тут водойми невеликі, — Жак затинається.

Випроставшись, інспектор пильно дивиться в Жакові очі.

— Зі справжнього бамбуку чи так, саморобна?

— Бамбукова. Зі спорттоварів.

— Ну, і що вона за одна?

— Хто?

— Вудка.

— А… — тягне Жак.

— Покажіть уже її нарешті.

Жак мовчить.

— У багажнику?