Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

Непередбачуваність історії й екстравагантні повороти розвитку французької мови привели до того, що сьогодні ми вимовляємо однаково слово, коли хочемо сказати, що в нас є віра, або коли називаємо місцем для мордування, на якому Ісус знайшов свою смерть. Je croix / une croix — я вірю / хрест.

При цьому croire — вірити походить від того ж кореня, що й Coeur — серце (credo від індоєвропейського kred, спорідненого з cor, cordis), тоді як croix — хрест — з тої ж родини слів, що й цирк — cyrque або ж крива — la courbe (crux: circus, curvus). Хрест є шибеницею, та ймовірно, може бути й річчю, яка крутиться, — свастика, природу якої було змінено і спотворено, зображає, як дехто вважає, Сонце у русі. Crois і croix (серце / сонячний кругообіг; центр / периферія; всередині / ззовні) видаються майже протилежностями один до одного, але на язиці перекочуються ті ж самі приголосні і вилітають ті ж голосні. Сьогодні ж, завдяки метонімії, християнська віра, для якої хрест є таким же важливим символом як і Credo — Символ віри, в якому вона знайшла своє найчистіше вираження, часто позначається цим простим словом: croix — хрест. Обидва слова crois/x — віра і хрест — наклалися одне на одне, злили́ся разом, стали чимось єдиним.

Credo — Символ віри — здається, був єдиною молитвою, яку ми мали вивчити напам’ять в коледжі Жезю-Марі, там ми кілька разів на рік брали участь у святкових месах у каплиці, що належала до школи. Хто хотів, міг підвестися і йти до сповіді, я ж залишалася сидіти. Кюре, завжди один і той самий, за сорок, огрядний, з черевцем. Коли він говорив, густа слина збиралася в кутиках його рота, що робило слова Євангелія пастоподібними. Сама ж каплиця була новою, з меблями зі світлого дерева і позбавленою будь-яких таїнств. Старий коледж за кілька років перед тим згорів дотла, і старе каміння, скрипучий паркет і високі вікна ХІХ сто­річчя замінили бетонною будівлею, архітектура якої скидалася радше на загальноосвітні школи.

Символ віри — одна з небагатьох речей, можливо і єдина, яку ми повторювали хором, рівним тоном, змішаним стоголоссям. Мої батьки його теж повторювали, років із сорок тому (тоді вони мали робити новенну[1], дев’ять днів підряд читати молитву, щоб заслужити прошення, щоранку у травні відвідувати меси і хтозна що ще), і їхні батьки, перебираючи чотки, читали його перед ними прямо навколо радіоточки. У білій каплиці, яка ще пахла свіжою деревиною, я була повністю відрізана від оцього; ця молитва належала їм, і вони відмовилися від неї, та вона ніколи не була моєю.

* * *

Слово fides у римлян визначало концепцію, відмінну від того, що ми називаємо сьогодні foi — віра, і яка не мала нічого спільного з віруванням. Ця концепція ближча до того, що ми сьогодні називаємо сумлінністю; вона мала до діла з чесністю, цілісністю, надійним характером особи, особливо як сторони домовленості чи договору, з вірністю. Це поняття було таким важливим, що Нума Помпілій зробив із fides богиню Фідес, покровительку вірності. Ця Фідес, яка і дала нам поняття віри — foi, не означала факту віри як такої, а лише чесноту, в яку вірили: радше об’єкт, ніж дію. Пишучи це, я зрозуміла, що недалеко відійшла від древніх римлян: я ніколи не вірила в Бога, проте сильно вірю у вірність.

Не випадково сталося так, що сьогодні ми вживаємо одне і те саме слово, коли говоримо про того, хто в полоні у релігії, як і того, хто перебуваючи у шлюбі чи цивільному союзі, залишається послідовним і не йде шукати утіх на стороні: вірного. В обох випадках віра і вірність поєднуються порівну.

Окрім будинків із каменю і дерева ми ще живемо у хижах зі слів, які здригаються і світяться. Ми кажемо я люблю тебе — je t’aime, щоб зігрітися; ми кажемо помаранч — orange і відчуваємо його пальцями; кажемо дощить — il pleut, щоб із задоволенням залишитися всередині й згорнутися під світлом слова книжка — livre. (Livre, що походить від liber: живої частини кори дерева, а ще від свободи — liberté.)

Звісно, світ скрізь, речі існують, але ми завжди можемо їх змінити або змусити їх зникнути одним порухом пальця: говорячи я тебе вже не люблю — je ne t’aime plus. Або je crois — вірю.

Опісля того, як мене знайшов, Роберт пояснив, що дізнався про те, що зі мною сталося, завдяки божественному Провидінню. Я не сказав йому, що радше назвав би це випадковістю. Як часто буває, ми говоримо про одне й те саме, але по-різному, наче живемо у двох різних світах, які подібні тільки зовні. В усякому разі він був у Парижі, щоб зустрітися з університетським клерком і знайти кілька творів, щоб відвезти до бібліотеки Гори, де сподівався скопіювати деякі з них.

Він не знайшов нічого рідкісного чи цінного; вже протягом майже двох століть бібліотека і скрипторій абатства майже безлюдні. Цю важку роботу виконує всього кілька монахів, в одного з них тремтить рука, а в іншого зіниці так замилилися, що іноді він бачить одне слово замість іншого і, замість того, щоб копіювати мудрість древніх, винаходить нову дурість, яку накладає на папір для прийдешніх століть. Буває, що приїздять із деяких університетів чи віддалених монастирів, щоб попрацювати з творами, які зберігаються в Монт-Сент-Мішель і відомі своєю унікальністю чи відмінним виконанням, проте всі ті книжки було зроблено понад сто років тому. Все це він розказував мені уривками, вечір за вечором, коли ми закінчували наш перехід і сідали біля вогнища. Можливо, він хотів, щоб я знав, на що чекати, коли ми прийдемо, а може потребував переказати самому собі історію свого абатства.

Якось він мені зізнався:

— У мене іноді таке враження, що я інтендант пам’ятника, до якого йдуть помилуватися його руїнами, або хранитель звіринцю, в якому тільки й залишилося, що показувати пару зайців, десяток щурів, опудало лисиці і портрет василіска.

Я не знайшовся на відповідь.