Читати книгу - "З далеких планет, Олександр Павлович Бердник"

— Не ви. Цього разу в експерименті братиме участь міс Люсі, ваша наречена. Згода?

Люсі благально поглянула на мене, на професора. Що я міг сказати їй? Хіба ми не самі дали згоду?

У всякому разі виходу не було. І Люсі мовчки схилила голову.

Тієї ночі ми не спали.

Пливли неспокійні, важкі думки, але говорити не хотілося. Ми сиділи поряд, трималися за руки, ніби збиралися в далеку дорогу.

Настав райок. Я з трепетом чекав на професора Шрата. І ось він з’явився. Урочистий, підтягнутий, трохи суворий. Він був дуже лагідний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокійно. Ми підійшли до дверей центрального залу лабораторії. Тут мене зупинили.

— Зачекаєте тут, — сказав Шрат.

Бліда Лю всміхнулася мені на прощання. В очах їй промайнув страх.

Двері зачинилися за нею.

Минуло кілька хвилин. Я стояв непорушно біля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвільний. Потім до моєї свідомості дійшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб відчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невідомий і страшний експеримент. Двері не відчинялися, вони були замкнуті. Вгорі спалахнув червоний сигнал, на маленькому екрані телевізора з’явилося Шратове обличчя. Він сухо сказав:

— Містере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте істеричною жінкою.

Я сів у крісло біля дверей, схопив на столику якісь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Ні, забуття не було. Не могло бути. Там, поруч зі мною, за стіною рідна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навіщо, навіщо було давати згоду?

Думка моя металася в збуреній свідомості, намагаючись розгадати таємниці Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блоків, які доводилося монтувати, співставляв це з роботами Шрата по гравітації і нічого не міг збагнути. Навіщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравітації, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?

Я відкинув геть журнали, несамовито забігав по коридору. Я міг би спокійно піти на смерть, на муки, на будь-який дослід, якби це стосувалося мене. А Лю… Ні, досить! Якщо експеримент закінчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому острові. Непотрібно нам грошей, які добуваються ціною життя і здоров’я!

Скільки минуло часу, я не знав, не відчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарешті, відчинилися двері. На порозі з’явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професорові в обличчя. Його очі були дуже дивні. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове обличчя було червоне, губи міцно стулені.

Передчуваючи нещастя, я прошепотів:

— Чому не вийшла Люсі? Де вона?

Шрат кашлянув, опустив очі долу.

— Де моя Лю? — повторив я запитання, вже знаючи, що відповідь буде страшною.

— Будьте мужнім, містере Уоллес, — сказав Шрат. — Річ у тому, що наука…

Лють хлюпнула мені в мозок, залила очі. Що він говорить про науку, старий кретин! Для чого каже нікчемні, даремні слова, які нічого не змінять?

— Де Люсі? — ревнув я, хапаючи професора за лацкани піджака, ладен розтерзати його.

Шрат миролюбно одвів мої руки од себе, втомлено поглянув на мене. Тихо сказав:

— Люсі нема, містере Уоллес. Вона зникла…

Коли я отямився, Шрат стояв біля мене. Ми були в невеликій кімнаті, поряд з залом. Пахло якимись ліками. Побачивши, що я розплющив очі, професор сів поряд, закурив сигару. Важко зітхнувши, він сказав:

— Я винен! Треба було підготувати вас. Я не знав, що у вас слабкі нерви…

— Підготувати, — гірко прошепотів я. — До чого?

Шрат мовчав.

— Що сталося з нею? — знову запитав я. — Ви вбили її?

На Шратовому обличчі відбився щирий подив.

— Ви збожеволіли, містере Уоллес. За кого ви мене вважаєте? Чи ви маєте справу з середньовічними розбійниками?

— Тоді де ж Люсі? — нічого не розуміючи, простогнав я. — Чому ви говорите загадками?

— Я ж сказав — Люсі зникла.

— Що значить “зникла?” Вискочила у вікно, випарувалася чи розтала, мов шматок льоду? Що за ахінея?

— Не ахінея. Вона зникла з нашого світу… з наших координат…

— Поясніть точніше, — не витерпів я.

— Тепер скажу. Це необхідно. Експеримент зірвався. Вона, безумовно, винна сама. Я вам поясню, в чому річ…

— Але вона не мертва? — з якоюсь іскрою надії запитав я.

— Ні, — рішуче відповів професор. — Вона не мертва. Не мусить бути мертвою.

— Ви морочите мені голову!

— Аніскільки. Одну хвилинку терпіння. Зараз ви зрозумієте.

Шрат обрізав нову сигару, закурив. Дивлячись на сиві пасма диму, він почав говорити — лаконічно, уривчасто:

— Ви фізик, Уоллес. Вам відома, безумовно, теорія фізичного вакууму Поля Дірака. Порожнеча — це матеріальний фон, в який занурений наш фізичний Всесвіт. Проте порожнеча — це не відсутність матерії, а навпаки, її нескінченний потенціальний резервуар.

— Я читав про це.

— Тим краще. З цього припущення виникли гіпотези про античастки, антисвіти і тому подібні заманливі речі. Гіпотези почали підтверджуватись експериментально. Частки високих енергій вибивали з фону Дірака “дірки”, як їх назвав сам творець гіпотези. їх називали антипротонами, антинейтронами, позитронами. Висувалися припущення, що є цілі анти-системи з антисонцями, антипланетами, антижиттям. Про це говорили і фантасти, і вчені. Сподівалися відкрити такі антисистеми в майбутньому експериментально. Але дальший розвиток науки показав, що