BooksUkraine.com » Публіцистика » Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький 📚 - Українською

Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

166
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)" автора Степан Ріпецький. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 142
Перейти на сторінку:
пам'яті зберігали дорогі для них спогади та ідею збройних повстань проти Росії з 1831 і 1863 рр. Традиція і пам'ять про наше військо та його боротьбу – були в нас дуже віддалені від історичної дійсности. Проблема військовости, військової професії, військового знання, творення власного війська і т. ін. не існували в нас взагалі навіть у сфері чистої теорії. Ми вважали, що ця сторінка державно-суспільного життя є монополем тільки займанницьких держав.

Вкінці не останню ролю в цьому льоялістичному та антимілітарному наставленні нашого громадянства, включно з більшістю нашої молоді, грало колективне почуття нашої меншовартости, психологічний комплекс інферіоріти, що їх так влучно висловлено в народній фразі: не поривайся з мотикою на сонце. Степанівна оповідає у згаданих вище споминах з того часу, що ту частину студентства, яка мріяла про створення власної держави шляхом збройної боротьби, а не через творення «культурних цінностей» – називано «люшнівцями», себто тими, що з люшнями вибираються на москаля, бо в руках не мали крісів.[13] Це було почуття власної слабости та недовір'я у власні сили народу, який – мовляв – національно ще малосвідомий та незорганізований і тому покищо не здібний ще бути суб'єктом та творцем своєї долі і мріяти про збройну боротьбу за свою державність, без помочі, згоди і благословення з Відня.

Оце були ті головні мотиви і причини, що на них опирався пасивізм українського суспільства в хвилі, коли вперше потряслись основи старого европейського ладу. Отже брак суб'єктивнопсихологічних передумов був причиною цього, що ідея мілітарних організацій не охопила восени 1912 р. ширших кругів українського суспільства.

Так отже ідея творення мілітарних організацій і військової підготови молоді та думка про потребу негайної організації безпосередньої боротьби за державну незалежність – стрінулась із байдужністю, а також дуже поважною опозицією серед українського громадянства, а навіть серед частини молоді. Стерлись між собою дві ідеї та почали змагатись за свою рацію. Численними викладами, дискусійними вечорами, статтями в часописах, резолюціями на публічних зборах та з'їздах – продиралась вперед поволі ця нова, революційна, немодна та дивацька для декого думка про актуальність справи української державности, невідхильність визвольно-військової проблеми та конечність популяризації військової справи серед ширших мас народу.

Проти себе станули до ідейних змагань два світогляди, два табори. 3 одного боку табір льояльних прихильників мирного та легального ходу політичних подій, що вірили в корисний для нас розвиток нашої національної справи під опікою віденської влади, табір зрівноважених громадян, що з призирством та насмішкою, а навіть з певною ворожнечею, гляділи на «фантастичні мрії» та «забаву молоді в військо», яка видавалась їм надто несерйозною в порівнянні із імпонуючими всякими кірх– і кайзер-парадами австрійського війська, – табір солідних студентів, що мали перед собою екзамени і ригорози та здобували «культурні цінності» і при громах назріваючої воєнної хуртовини мріяли про спокійне життя українського патріота; – дальше були в тому таборі блаженні віруючі, що ласкава доля принесе нашій безталанній нації в дарунку те, що їй належиться по законам правди та людської справедливости, – а вкінці були і ті, що – як казав М.Грушевський – безплатними пасажирами хотіли дістатись до царства свободи, до майбутньої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, якою вона здобувається, не побивши святочних черевиків на тій груді, на котрій тягнеться тяжкий похід до волі.

А по другому боці ідейного фронту стояв гурт молодих революціонерів, людей великої ідеї та сильної віри, що серйозною, нелукавою душею сприймали заповіти Шевченка і Франка не як святочні фрази, а як обов'язуючий моральний наказ, – що хоч молоді віком, але багаті знанням, здобутим у пильній самоосвітній праці та озброєні твердим характером – ставили перед собою як недалеку уже мету: здійснення своїми власними руками – визволення України та здобуття незалежности й волі. Це була провідна лава молодої української генерації, із уст якої тоді вперше задзвеніли щирими та правдивими звуками слова бойового Франкового гимну: «Ми поляжем, щоб славу і волю і честь, рідний краю, здобути Тобі!»

Ідейні змагання за мету і методи визвольного руху

Вперше загорілась у Львові завзята боротьба думок дня 20 жовтня 1912 року на дискусійнім вечорі, улаштованім ІІ Секцією Українського Студентського Союзу ім. М. Драгоманова, на тему: «Під нинішню хвилю», на якому змагались два протилежні погляди: один визнавав конечність творення окремої української військової сили для боротьби за українську державу на випадок австро-російської війни та потребу підготови суспільности до цього важливого діла, – інший вважав ці пляни за дитячу примху, про яку можна говорити тільки при каварняних столиках, а не на поважних спеціяльних дискусіях.[14] Вони уявляли собі створення української держави в далекому майбутньому, і тому, на їх думку, обов'язком студентської молоді в тодішній ситуації було творення і здобування «культурних цінностей», то є вчитись і набувати знання. Цей останній погляд переміг також на загальних зборах Українського Студентського Союзу у Львові дня 15 грудня 1912 року, на яких, між іншим, ухвалено великою більшістю голосів таку резолюцію: «Може сповниться незадовго мрія нації. В городі Льва стане українська святиня науки. Нашим сердечним бажанням приспішити ту хвилю, а обов'язком витворювати культурні цінності. Той шлях найпевніше заведе нас до Вольної України».[15] Як видно із факту ухвалення цієї резолюції, то велика частина студентської молоді у Львові не була ще в тому часі (кінець 1912 року) прихильником мілітарно-державницької концепції. Її речником був студент Федь Федорців.

Крім частини студентства, наш політичний провід та загал громадянства були в тім часі зайняті акцією за український університет, виборчу реформу до сойму та справою національної автономії галицьких українців, вважаючи це все більш реальним та пекучим. Вони були цієї думки, що справа боротьби за самостійну державність не актуальна, а творення військових організацій це нереальна робота недосвідчених та незрілих людей.

Збори українського політичного проводу т. зв. З'їзд Нотаблів, що відбувся 7 грудня 1912 року у Львові – вирішив, що з огляду на добро українського народу, на випадок оружного конфлікту між Австрією і Росією, ціла українська суспільність рішуче стане по стороні

1 ... 8 9 10 ... 142
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький» жанру - Публіцистика / Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"