Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

– І чого ж не розумію? – поцікавився я.

– Застрелив поліціянта, Мироне, – це коли ти грабуєш банк чи крамницю. – Зневагу замінила терпляча повчальність. – Або вкрав гаманець на ярмарку, тікаєш, а поліціянт за тобою женеться. Той хлопець належав до Організації. Він свідомо став на шлях боротьби за звільнення України від панування ляхів, проти свавілля, утисків і терору. Поліція вистежила його, загнала на горище. Їх вийшло багато на одного, і вони не могли його взяти. Поліціянти, Мироне, прикривали себе спеціальними жилетами, які не пробивають кулі. Мали гранати зі сльозогінним газом. Хлопець усе одно прийняв бій, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тільки тоді його закидали градом куль! – Дорош тупнув ногою. – І то не змогли добити на місці, він помер у лікарні.

– Але ж він застрелив поліціянта, – правив свою лінію я.

– Убив ворога в бою! – вигукнув Дорош. – Є різниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!

– Справді. – Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.

– Нехай, – погодився я. – Це рік тому було.

– І не завершилося! – Тепер Юрко говорив уже спокійніше. – Тільки тоді влада ще дозволяла писати про подібне в своїх газетах. Нині ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати поляків, а з іншого – не давати нам, українцям, приводу брати приклад із справжніх борців. Влада хоче, аби всі думали: опір придушено, наш народ умиротворено, ми нарешті припинили огризатися й стали покірними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.

– Наших? Кого?

– Ну, не тутешніх, – виправився Дорош. – Не з нашого ліцею. Хлопці везли листівки, нічого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двоє інших зустрілися в Тернополі, мали при собі сумку з друкованою агітацією. Папірці, лише папірці. А їх – до Берези-Картузької.

На той час я сам не розумів, звідки про все те дізнавався. Ніхто спеціально не говорив про Організацію[9], я навіть жодного члена її не бачив. Але знав: вона існує. Те саме про концтабір у Березі[10]. Ним час від часу лякали навіть у нашому селі. Та жоден мій знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подібні речі, як багато інших, сприймались як даність. Іноді здавалося – ми народилися з тим разом. Або навіть не так: все існувало до нас і після нас лишиться.

– Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власні очі бачив, – зауважив я.

Дорош за звичкою ледь примружився, трохи підняв підборіддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свідком не знати чого.

– Один із них мав зі мною розмову в Тернополі за тиждень до того, – мовив, виважуючи кожне слово. – Назвався членом Організації. Вони шукають контакти в нашому воєводстві, надійних людей. Створюється мережа підпілля, боротьба не припиняється. На всіх одного концтабору не вистачить.

– Ще збудують.

Я миттю зрозумів, що ляпнув. Та пізно: Дорош метнув у мене блискавки з-під повік. А Зенко трохи відсунувся, ніби боявся підхопити заразу.

– Правду кажеш, Мироне, – вицідив Юрко. – Ось вона, типова українська правда. Будуйте нам таборів побільше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичні, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертої бараболі й сухарів. Тим, хто слухняний, – сала шматочок на храмові свята.

– Не пересмикуй, – буркнув я ображено. – То я так…

– І не ти один такий! – Дорош знову підніс голос. – Ти, Оресте Миронюк, чоловік не дурний, інакше б не мав я з тобою справ. Але більшість зовсім не мудра. Зараз ти є виразником думок цієї самої більшості. Вирвалося мимоволі, тільки ж люди справді до такого схильні. Що робити, га?

Тут він знову повернувся до Зенона.

– Діяти, – вичавив той.

– Молодець. – Дорош став поруч зі своїм зброєносцем. – Ті хлопці мали знайти мене, тобто – нас, у Кременці. Бачте, як сталося. Я домовився перед тим ще раз зустрітися в Бережанах, прийшов за вказаною адресою. Там кажуть: іди, не приходь більше, бо так і так. І ніхто нічого не знає. – Він витягнув нову цигарку. – Хлопців мордують, а люди не знають нічого.

– Треба, аби знали, – підхопив Зенон.

– Про те й мова, – кивнув Юрко. – Нам давно пора йти далі порожніх розмов. Шукати якісь виходи на Організацію – ліпший варіант. Тільки знову час витрачається дурно. І потім, доведеться визнавати зверхника, коритися йому, слухати, виконувати накази. Тобто, хлопці, втратити самостійність. Керуватися чужими планами, обмежувати себе в способах дії. Не згоден я.

Дорош так усе подавав, таким тоном говорив, з таким налаштуванням, що бажання сперечатися й заперечувати не виникало. Справді, подумав я собі, невже своїх голів на плечах не маємо? Спершу слід довести, що вартий чогось. А вже потім не ти прийдеш, а до тебе. Не втерпів, перервав нашого оратора. Сказав так.

– Нарешті мислити почав, – мовив той задоволено, прикурив, знову озирнувся на краєвид, коли глянув на нас, очі жваво блищали. – Нехай Організація з’явиться тут на готовому. Коли так, інакше з очільниками говоритимемо. Поки ми самі по собі, будемо боротися, як собі знаємо.

– Як?

Питання знову вирвалося, як на мене, трошки дивне, навіть дурнувате. Але цього разу Юрко сприйняв на диво спокійно. Відповів не відразу. Докурив, споглядаючи на Кременець згори.

– Листівок ляхи дуже бояться, – проговорив, ніби мислив уголос. – Слово б’є, мов куля, а часом сильніше. Що коротші слова, то влучніше луплять. Почнемо з них. Зенку, на тебе головна надія.

– Та отож, – кивнув він. – Піду в нічну зміну, коли в друкарні народу менше. Тільки текст складемо невеликий, аби скорше набрати. І самих листівок багато не треба. Бо що менше, то швидше надрукую й заховаю.

– На перший раз так і буде, – легко погодився Дорош. – Напишемо: в Бережанах арештували трьох українців за те, що вимагали собі прав на своїй землі. Люди мають прокинутися й протестувати.

– І людей підніме? – засумнівався я.

– Відразу – ні. Але зачепити мусить. Урахуйте ще таке. Кременець – місто значиме, у нас тут освітній центр воєводства. Отже, політичний також. Ніби життя вирує, й при тому болітце тихе. Уже така листівка мала б почати все тут ворушити. Збудить народ – напевне. А далі – збурить.

Я не мав, чим заперечити.