BooksUkraine.com » Класика » Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький"

137
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11
Перейти на сторінку:
Київщи­ну і Білу Русь. Один тільки Київ з повітом, до Трипілля та Стай­ок зос­та­лись при гетьмані Бру­хо­вецько­му та під Моск­вою.

Сей мир стає 1667 ро­ку в Анд­ру­сові і тим зветься анд­русівським. Цілою по­ло­ви­ною Ук­раїни пос­ту­пився Польщі мос­ковський бо­ярин Ор­дин-На­що­кін, що пе­ре­го­во­рю­вався з По­ля­ка­ми в Анд­ру­сові. Цар обіцяв ще до то­го зап­ла­ти­ти один мільйон зо­ло­тих, чи двісті ти­сяч кар­бо­ванців тим польским па­нам, котрі мусили пе­реб­ра­тись з гетьман­щи­ни Бру­хо­вецько­го на польський бік Дніпра і по­ки­ну­ти свої маєтнос­ті. Цар з бо­яра­ми од­да­ли Польщі по­ло­ви­ну Ук­раїни, а ко­заків навіть про те й не спи­та­ли, не тільки що не пок­ли­ка­ли на ра­ду в Анд­русів… В Анд­ру­сові пос­та­но­ви­ли, що За­по­рож­жя зос­тається під мос­ковським ца­рем, але щоб і цар і ко­роль ма­ли пра­во обо­ро­ня­тись од татар за­по­рожським військом і за­бо­ро­ня­ти їм пла­ва­ти по Чор­но­му морі, на­па­да­ти на турків, щоб не розд­раж­ни­ти ту­рецько­го сул­та­на.


Сей анд­русівський мир ля­гав важ­ким ка­ме­нем на Ук­раїну, а ще важ­чим на За­по­рож­жя. По­ля­ки го­во­ри­ли бо­ярам, що тре­ба розділи­ти Ук­раїну між Польщею й Моск­вою, щоб зовсім знес­ти ко­зач­чи­ну, тобто, щоб ви­гу­би­ти са­му си­лу Ук­раїни, а потім гос­по­да­рю­ва­ти на Україні, як Польщі й Москві бу­де зав­год­но, бо вже ніхто не бу­де ма­ти си­ли обо­ро­ня­тись од їх обох. На За­по­рожжі пішла чут­ка, що мос­ковський цар хо­че ми­ри­тись і з татара­ми. В Крим до ха­на їхав уже мос­ковський пос­ла­нець Ла­ди­женський з гос­тин­ця­ми і з лис­та­ми до ха­на. З ним їха­ли і та­тарські пос­ланці. За­по­рожці по­ба­чи­ли, що їх хо­тять уже зда­ви­ти з трьох боків: з Польщі, з Моск­ви і з Кри­му; во­ни пе­рей­ня­ли на до­розі Ла­ди­женьско­го, при­ве­ли в Січ, заб­ра­ли в йо­го гроші і па­пе­ри і схо­ва­ли в Січі. Но­вий ко­шо­вий Ос­тап Ва­сю­тен­ко вго­во­рив ко­заків на раді ви­пус­ти­ти Ла­ди­женсько­го. Йо­го ви­пус­ти­ли ще й для про­во­ду пос­ла­ли з ним со­рок ко­заків. Тільки що во­ни за дві верст­ви одп­ли­ли по Дніпру, їх дог­на­ли ко­за­ки на чов­нах і звеліли їм прис­та­ти до бе­ре­га. Ко­за­ки звеліли мос­ка­лям розібра­тись і тіка­ти в во­ду. Тільки що во­ни ки­ну­лись в во­ду, на їх по­ча­ли стріля­ти з руш­ниць. Ку­ля пот­ра­пи­ла в Ла­ди­женсько­го і він по­то­нув. Після то­го За­по­рожці пос­та­но­ви­ли прис­та­ти під ру­ку До­ро­шен­ка, йти на Ук­раїну і ви­га­ня­ти мос­ковських воєвод, щоб во­ни не дер­ли по­дат­ки з братів Ук­раїнців.


Нелюбов до Бру­хо­вецько­го і до йо­го при­ятелів, мос­ковських воєвод ви­рос­ла та прибільшу­ва­лась, а воєво­ди та мос­ковські збирачі по­датків дер­ли і з ко­заків і з се­лян, скільки мож­на бу­ло здер­ти. Воєво­да Вол­конський в Пол­таві за­пи­сав ко­заків між міща­на­ми і брав з їх по­дат­ки і чинш з пасік. Мос­ковські пе­ре­пи­щи­ки їзди­ли по се­лах п'яні і бра­ли в свої ки­шені з чо­ловіка по ша­гу й по два ша­ги. Ра­зом з Мос­ка­ля­ми об­ди­ра­ли на­род і ко­зацькі пол­ков­ни­ки, нас­тав­лені Бру­хо­вецьким, а не виб­рані ко­за­ка­ми. Пол­тавський пол­ков­ник Ви­тя­зен­ко за ма­лу про­ви­ну од­би­рав у му­жиків то­вар і коні, за­га­ду­вав му­жи­кам во­зи­ти йо­му дро­ва. Ко­за­ки й се­ля­ни не­на­виділи мос­ковських збирачів по­датків, ло­ви­ли їх і би­ли. Міща­ни й се­ля­ни не лю­би­ли ко­заків за те, що во­ни й собі бра­ли з їх по­дат­ки в гетьманський скарб. Всі згод­жу­ва­лись в то­му, що Бру­хо­вецький нак­ли­кав на їх мос­ковську пе­ню: воєвод, москалів та мос­ковських пе­ре­пи­су­вачів і збирачів уся­ких по­датків. Всі не­на­виділи гетьма­на.


Тим часом гетьман До­ро­шен­ко зовсім піддався під власть ту­рецько­го сул­та­на і йо­го дум­ка, за поміччю турків і та­тар, од­би­тися од Моск­ви і од Польщі чим далі тим більше роз­хо­ди­лась між ко­за­ка­ми. Ще пе­ред анд­русівським ми­ром, зи­мою 1666 ро­ку, До­ро­шен­ко зібрав під Ли­сян­кою ко­зацьку стар­ши­ну і го­во­рив, що тре­ба виг­на­ти з Ук­раїни всіх По­ляків в Польщу, пе­ре­да­тися під власть турків і та­тар і потім з ор­дою йти на Бру­хо­вецько­го за Дніпро, щоб вир­ва­ти з рук ца­ря сусідню Ук­раїну: Стар­ши­на од­но­го пол­ка по­ча­ла кри­ча­ти на До­ро­шен­ка: «ти та­тарський гетьман! те­бе пос­та­но­ви­ли та­та­ри, а не військо виб­ра­ло; ми поїде­мо до ко­ро­ля!» «Про ме­не, їдьте й за­раз! ви на ме­не не кричіть; я вас не бо­юсь». З си­ми сло­ва­ми До­ро­шен­ко пок­лав бу­ла­ву і пішов собі в го­род: то був знак, що він одрікається од гетьманст­ва. Пол­ков­ни­ки і вся стар­ши­на дог­на­ли До­ро­шен­ка вер­ну­ли на­зад і знов нас­та­но­ви­ли гетьма­ном.


Тоді До­ро­шен­ко дав зна­ти в Крим і Цар­го­род, що Ук­раїна пе­ре­дається під власть сул­та­на та кримсько­го ха­на. Тоді сул­тан звелів ха­нові Аділь-Ги­реєві, щоб він ішов з татара­ми на Польщу. Восе­ни 1667 ро­ку хан пос­лав та­тарсько­го ца­ре­ви­ча Дев­ле­та-Ги­рея на Ук­раїну. Ца­ре­вич ки­нувся на гетьман­щи­ну Бру­хо­вецько­го, на Кри­лов, Пе­ре­яс­лав, Ніжин, наб­рав ти­сяч з п'ять бранців, ос­ту­пився під Умань і че­рез два місяці злу­чив­шись з ко­за­ка­ми, ру­шив на ко­ро­ля. Ко­за­ки й татари ру­ши­ли на Ме­жибіже, роз­би­ли до ос­тан­ку польське військо, взя­ли в по­лон польско­го воєво­ду Ма­ховсько­го і в кай­да­нах пос­ла­ли в Крим. Після то­го татари й До­ро­шен­кові ко­за­ки ки­ну­лись під Львів, Ка­мя­нець, наб­ра­ли в по­лон шлях­ти, жінок, дітей та жидів.


Москва стриво­жи­лась; во­на бо­ялась, щоб До­ро­шен­ко і справді, за поміччю та­тар, не од­няв од неї усієї Ук­раїни. Мос­ковський воєво­да Ше­ре­метьєв слав лис­ти до До­ро­шен­ка, про­сив йо­го од­кас­ну­тись од татар і прис­та­ти до Моск­ви. Ше­ре­метьєв пос­лав сво­го пос­лан­ця в Чи­ги­рин, на­мов­ляв митрополита Йо­си­фа Ту­кальско­го, пе­черсько­го ар­хі­манд­ри­та Іно­кен­тія Ґізе­ля, Юрія Хмельницько­го, щоб во­ни вго­во­рю­ва­ли До­ро­шен­ка прис­та­ва­ти до Моск­ви, слав До­ро­шен­кові да­ри, щоб вірно слу­жив ко­ро­леві й ца­реві. Але До­ро­шен­ко був не з таківських. Він не­на­видів Польщу, не йняв віру Москві і од­ка­зу­вав Ше­ре­метьєву, що він бо­ярст­ва з Моск­ви для се­бе не хо­че, до ко­ро­ля не прис­та­не, а до ца­ря го­тов би й прис­та­ти, як би він не слав своїх воєвод на Ук­раїну та не зачіпав ко­зацьких прав та вольнос­тей. До­ро­шен­ко до­ко­ряв мос­ковським воєво­дам, що во­ни роз­дер­ли Ук­раїну на дві по­ло­ви­ни, хо­тять з По­ля­ка­ми знес­ти ко­зач­чи­ну, нас­ла­ли мос­ковських пи­сарів за­пи­су­ва­ти лю­дей і бра­ти по­дат­ки на ца­ря по мос­ковсько­му зви­чаю. До­ро­шенків брат, Грицько, пи­сав до мос­ковських воєвод, що гетьман мо­же-б і при­вер­нувся до ца­ря, як би йо­му да­ли гетьманст­во на обох бо­ках Дніпра, ски­нув­ши Бру­хо­вецько­го.


Бруховецький ба­чив, що на йо­го з усіх боків збирається ли­хо. Стар­ши­на, ду­хо­венство і на­род За­по­рож­жя не­на­ви­дять йо­го за йо­го бра­тан­ня з Моск­вою. Він ба­чив, що все підні­мається про­ти Моск­ви і за­ду­мав і собі вста­ти на Моск­ву, щоб вер­ну­ти собі лас­ку Ко­заків і на­ро­ду. Бру­хо­вецький за­ду­мав одірва­ти Ук­раїну од Моск­ви.


В той час вер­тався на Ук­раїну ар­хієрей Ме­то­дій, лю­тий во­рог Бру­хо­вецько­го. Ме­то­дія кли­ка­ли в Моск­ву на суд, що тоді на­ря­ди­ли над мос­ковським пат­рі­ар­хом Ни­ко­ном і він про­бу­вав в Москві

1 ... 10 11
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря, Нечуй-Левицький"