Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Він похвалив дівчину і її родину, похвалив моє рішення, зголосився бути свідком, попросив також веселого хаджі Омера, щоб той пішов з нами до судді, а потім повів нас до себе додому, де влаштував нам справжній весільний бенкет. Тиха дружина Мули Ібрагіма прийняла нас сердечно, чомусь заплакала, коли поцілувала Тияну, показала нам своїх троє дітей (двоє померло; хаджі Омер пожартував: смерть забирає, а люди знову народжують) і дивилася на нас, дивилася невідривно, і тужно, і весело, як мати. Пізніше я згадував той її співчутливий погляд і думав, як вона добре знала, що нас чекає в житті, і тому жаліла нас.

Після обіду в Мули Ібрагіма ми пішли в мою вбогу кімнату й збентежено дивилися одне на одного.

— Було гарно, — сказав я.

— Дуже гарно.

— Зустріли нас щиро.

— Бо вони добрі люди.

— Ти задоволена?

— Так.

— Я б не сказав. Щось тебе непокоїть.

— Я трохи розгублена.

— Чому?

— Не знаю. Минеться.

— Може, тобі жаль, що не було нікого з наших? Моїх нема, померли, а твої сердяться. Що поробиш?

— Сядь коло мене. Дай мені руку.

Мовчала, притулившись до мене, мов шукала захисту, їй поволі відлягало від серця, що родичі зреклися її. Звикала до мене. Тепер ми нікого не маємо, ні вона, ні я, — то чи буде нам досить одне одного? Які були її дівочі сни, який був той жаданий, про якого вона мріяла, чи вона бодай у найгіршому сні бачила оцю страшну кімнату, яка й мені раптом стала осоружною?

Чи запитати її, чи залишити в спокої, хай звикає до того, що буде її повсякденним життям?

У цю мить хтось постукав у двері.

Хто б це міг бути? Ми нікого не чекали.

Я відчинив: переді мною стояв незнайомий чоловік, дивно сяючий, з вологими очима, зі щасливо сумовитою усмішкою, ніби щойно втік із власного похорону. Не скидався на особливо розумного, такий був радісний, як, мабуть, і я: ошелешено я дивився на його обличчя, освітлене щастям, причини якого я не знав, як і його самого.

Той чоловік сказав, що шукає мене і хоче тільки побачити мене. Він — Ферхад, близький мамин родич, і нема нічого дивного, що я його не знаю. Двадцять років тому, під час заколоту братів Моричів і Сарі-Мурата, він утік до Валєва і тепер ось повернувся назад.

Я зовсім забув про того родича, чув про нього вдома, але забув, і чого він утік, і на чийому боці був — на боці братів Моричів чи міських торговців. Проте мені було приємно, що хтось із моїх наче справді воскрес із мертвих і провідав мене саме тоді, коли ми думали, що не маємо ніякої рідні.

Я запросив його сісти, він привітався зі своєю невісткою, похвалив її красу і сказав, що подарунка не купив, бо пізно довідався про наше одруження та й поспішав, щоб побачити нас, а подарунок принесе завтра. Він говорив, говорив і нараз замовкав, опромінений якоюсь радістю, схвильований незнаним щастям, мені зовсім незрозумілим, а я думав, як усе це важко збагнути. Адже тільки двадцять років минуло, а все вже забулося — і брати Моричі, і Сарі-Мурат, і їхнє свавілля, і люди, повбивані ними. Навіть народна пам'ять помилилась: співали тужливу пісню про те, як повісили двох братів, ніби вони були герої, а не жорстокі насильники. І, можливо, саме та пісня, у якій народ робив героїв із тих, хто на це не заслуговує, і те забуття, мовби відтоді минули століття, привели мого родича до Сараєва. І ще туга за рідним містом. Він говорив про цю тугу зі сльозами на очах. Не міг ні спати, ні їсти, здавалося йому, що помре від суму, не раз годинами просиджував сам і уявляв своє місто — крок за кроком, будинок за будинком, боячись, щоб цей дорогий образ не розтанув, мов привид. Сотні, тисячі разів проходив він знайомими вулицями і думав про те, що людині ніщо так не миле, не любе, як рідна земля. А сьогодні ходив, ходив справжнім містом, упізнавав знайомі місця, які набагато кращі, ніж він уявляв собі їх там, у далекому Валєві, і завтра знову піде — здається йому, що ніколи не втамує цієї спраги любові.

А я дивувався з його безрозсудності. Якби я мав куди піти і якби мені не було скрізь однаково, пішов би звідси світ за очі. Хоч би й зараз. Тільки б узяв із собою кохану дружину, яку так несподівано мені подарувала доля.

Та Ферхад не втамував спраги своєї любові. Не приніс мені обіцяного подарунка. Перешкодили йому.

Наступного дня комендант Авд-ага впізнав його, одухотвореного й очманілого від знайденого рідного міста, покращеного його двадцятилітньою тугою, і доповів про нього судді. Ферхада схопили, відвели до фортеці й там задушили. За щось таке, про що всі забули.

Тоді я вперше помітив у Тияні дивну стривоженість. Вона була якась наполохана, мовчазна, ніби відсутня, втуплена в одну точку.

— Якщо ми будемо будь-чиє нещастя брати так близько до серця, то що з нами станеться? — заспокоював я її ніжним дотиком і грубим словом. — А ми його навіть не знали. Не сподівалися ні його, ні будь-кого іншого.

Скоро ми забули нерозумного Ферхада, який постраждав через свою тугу за рідним містом. Якби не любив його так, то ще жив би. Проте хто знає. Він був такий безрозсудний, що, може, волів померти в своєму місті, ніж жити в чужому.

Так ми втратили й цього єдиного родича. Вийшов із темряви, досі не знаний, жив тільки мить, щоб побачити місто і нас, і знову вернувся в темряву.

Пізніше ми запитували одне одного, чи був він, чи ми його вигадали, настільки все скидалося на поганий сон.

Через кілька днів після Ферхадової смерті його згадав Шех-ага Сочо. У супроводі свого прикажчика, кремезного Османа Вука, він завернув до нашої контори в справі якихось дарчих записів на користь шкіл та бібліотек. Знав, що Ферхад мій родич, і почав розпитувати про нього, а я міг сказати лише те, що він сам розповідав мені.

— Дурень, — похмуро бурчав Шех-ага, — дурень! От і побачив рідне місто, от і відвідав батьківський край! Цілий день милувався вулицями, кажеш? Дихав тим смородом, дивився на свої і наші злидні. Народився тут — ото ще диво дивне! Це ж нещастя, а не гордість. Треба ридати, а не розчулюватися. Тужити за цим двадцять років — та бійся бога! За цією вбогою землею, за злобою,