Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Сіньцзян. — Кашґар і Великий шовковий шлях. — Заїзд до Яркенда і Хотана. — До Аксу. — Перехід Тянь-Шаню Музартським перевалом. — Серед калмиків і лам у долині Текесу. — У Кульджі. — Полювання в Тянь-Шані. — Серед торгутів у Юлдузькій долині. — У Карашарі. — Через пустелі й гори до столиці Сіньцзяну Урумчі. — Перехід через Тянь-Шань до Турфана. — П’ятий перехід через Тянь-Шань до Баркеля. — Останній перехід через Тянь-Шань до Гамі. — Пустелею Гобі до Ансі й Дуньхуана. — Через Великий мур до провінції Ґаньсу. — Через Хуанхе до столиці Ґаньсу Ланьчжоу. — Китайське святкування Нового року. — Візит до віце-короля Ґаньсу і Сіньцзяну. — Відвідини монастиря Лабран. — До столиці провінції Шеньсі Сіаньфу. — Через Хенань до Кайфена. — Потягом до Тайхуаня. — Візит до далай-лами в монастирі Утайшань. — Заїзд до південної Маньчжурії. — Через Калґан до Пекіна. — Туристична поїздка до Японії. — Повернення через Маньчжурію та Сибір. — Аудієнція в царя. — Опублікування щоденника й зібраних наукових матеріалів. — Прикінцеве слово.

Незабаром моє перебування в Гельсінкі урвалося викликом у Петербург, до Генерального штабу. Його начальник генерал Паліцин запропонував мені несподіване завдання — проїхати верхи всією Центральною Азією, від російського Туркестану до столиці Китаю. На всю експедицію, за оцінками, могло піти до двох років. Шлях мав проходити через Китайський Туркестан (Сіньцзян), по величезних пасмах Тянь-Шаню з виходом в Ілійський край, далі пустелею Гобі, а також провінціями Ґаньсу, Шеньсі, Хенань і Шаньсі.

Від середини минулого століття Центральна Азія дуже цікавила Росію, і саме на сході росіяни компенсували свої європейські дипломатичні невдачі. У 1860–1870-х роках царат заволодів західним Туркестаном, а почата в 1880-х роках одразу після Берлінського конгресу кампанія завершилась остаточним завоюванням Закаспію. Англія тут, як і в Європі, виконувала стримувальну роль і запобігала просуванню Росії до Індії, однак кордон із Афганістаном було проведено згідно з російськими вимогами й 1893 року Англія не змогла перешкодити Росії окупувати «дах світу» — Памір. Тепер лише вузенький клаптик Афганістану відокремлював території, що перебували в руках Росії, від Кашміру.

Експансіоністські зазіхання росіян у Центральній Азії теж наразилися на спротив Британії. Тибетський правитель далай-лама заявив 1900 року про розірвання чинного впродовж близько 200 років конкордату з Китаєм і уклав нову угоду з Росією. Він зобов’язався просувати російські інтереси в усіх буддійських країнах, тобто і в Монголії, яку Росія хотіла залучити до сфери свого впливу. Перший крок у цьому напрямку було зроблено ще 1865 року, коли в Сіньцзяні здійнялося повстання. Після того Росія 12 років утримувала в окупації Ілійський край та його головне місто Кульджу. Англія передчувала, що зближення Тибету з Росією означає чергову експансію в напрямку Індії, тому британське військо в серпні 1904 року, під час російсько-японської війни, пішло маршем на Лхасу, звідки далай-лама втік до північномонгольських буддистів. Навіть після невдач росіян у Маньчжурії британці побоювалися їхнього руху до Індії й незадовго перед Портсмутським миром продовжили на десять років укладену 1902 року угоду, де Японія зобов’язувалася взяти участь в обороні Індії, якщо Росія наступатиме.

Попри поразку в війні з Японією і внутрішні труднощі, зацікавлення Росії Азією, зокрема великим сусідом — Китаєм, почало більшати.

Приниження Піднебесної, коли європейські держави вдиралися на її територію, і поразка у війні проти Японії 1894–1895 років породили національний реформаторський рух, очолюваний молодим імператором Ґуансюєм. Однак його плани зірвала вдова-імператриця Цисі, яка від 1862 року була справжньою правителькою. Організувавши кривавий переворот, вона 1898 року розтрощила реформаторів і змусила імператора віддати урядове стерно в її руки. Лише після боксерського повстання й після того, як російсько-японська війна розкрила очі на відсталість Китаю і їй самій, і маньчжурським принцам, 70-річна владарка вирішила взятися до модернізації держави. Виконувати це надважливе завдання було доручено віце-королю провінції Цзілінь Юаню Шикаю. Він мав зміцнити владу центрального уряду, ліквідувати привілеї мандаринів (могутнього й корумпованого класу), реорганізувати збройні сили та школу, а також розбудувати мережу залізниць. Важливим пунктом програми була боротьба зі зловживанням опієм, яке роз’їдало нерв китайського народу.

Ініціативу російського Генштабу слід розглядати саме на цьому тлі. Там хотіли довідатися, наскільки центральному урядові вдалося зміцнити свій вплив (надто в прикордонних районах) і як ставляться до радикальних змін мандарини — супротивники реформ. Крім того, Генеральний штаб мав бажання більше дізнатися про Центральну Азію завдяки вивченню доволі незнайомих і здебільшого ненаселених теренів по той бік кордону з Китайським Туркестаном і північним Китаєм. Треба було зібрати військовий і статистичний матеріал, звірити старі мапи доріг і скласти нові.

Завдання, безперечно, видавалося цікавим — мене навіть не лякало, що експедицію доведеться здійснити верхи. І все ж нелегко було відразу зважитися поїхати так надовго за межі цивілізованого світу. Я саме повернувся з виснажливої війни й ось-ось мав очолити полк. Якщо пристану на пропозицію — мене випередять інші й змарнується чимало шансів. Тому я попросив час на роздуми.

Однак завдання мене приваблювало, і що більше я заглиблювався в нього в архіві Генштабу, то дужчало моє зацікавлення. Зрештою я таки пристав на пропозицію. Бажання дослідити нові терени таємничої Азії розворушило фантазію ще під час японської кампанії. Мені дали достатньо часу на підготовку до поїздки (вирушати я мав аж улітку) і пообіцяли, що поїду я з фінським паспортом, тому матиму ширші можливості.

Особистих порад нелегко було добутися. Чи не найвидатніший у Росії знавець Центральної Азії полковник Козлов, учень Пржевальського, судячи з усього, не палав бажанням поділитися мудрістю. Тому первинні відомості я мусив добувати з книжок. Почав із найдавнішого подорожнього опису Азії — нотаток Марко Поло, написаних у ХІІІ столітті, — і прочитав їх із надзвичайним захопленням. Твори Пржевальського, Свена Гедіна, Ауреля Стейна й пізніших мандрівників дали мені картину сучасних здобутків у царині дослідження Центральної Азії, показавши, що роботи ще багато. Із загальною картографією все було не так погано, але бодай приблизних надійних мап більшості територій, якими я мав мандрувати, досі не існувало.

Поступово мені стало зрозуміло, що паралельно з військовим завданням я міг би збирати наукові матеріали, які збільшили б знання про географію Центральної Азії, її етнографію та стародавні пам’ятки. Я обговорив це з фінськими науковцями — передусім із головою Фіно-угорського товариства сенатором Отто Доннером, який виявляв жвавий інтерес до дослідження Азії. Він мав великий досвід і організував наукові експедиції для багатьох учених. У фонді Антелля[4] мені порадили збирати археологічні та етнографічні артефакти для нашого національного музею. Побажань пролунало багато. Для виконання їх усіх треба було добряче простудіювати чимало дисциплін, а на це я