Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

— Слухай, і чого в мене таке відчуття, ніби мене розвели, наче маленьку дівчинку? — роздратовано пробурчала я, дивлячись на невелику занедбану хатинку з дірявим дахом.

Хатинку, яка знаходилася за тією самою адресою, що була написана на конверті, принесеному вчора листоношою.

Тільки ось зараз, коли я дивилася на те, що було вказано в листі як адреса відправника, мене мучили сумніви щодо того, чи справді тут проживає та сама Елізабет Ракон?

— До речі, не виключено, що як адреса не справжня, то й ім'я, яким підписали конверт, фальшиве, — зауважила Діна, погойдуючись поруч зі мною разом зі слінгом, у якому широко відкритими очима на світ дивився Борька, що задумливо жував пустушку. Я ж могла подругі лише заздрити — Клавік для цієї зручної мамко-приблуди був усе ще замалий, тож доводилося тягатися з візочком, навіть коли це зовсім незручно.

— Тоді як мені її шукати взагалі? — простогнала я. — Арк мені справді подобається, і не важливо, що свої статки втратив. Ну не хочу я, щоб його якась зараза ось так нахабно з-під носа забрала!

— Чесно? От не думаю я, що Аркадій тобі зраджує, — задумалася подруга, рушивши разом зі мною вулицею. Все ж, райончик справді був не найкращий, і затримуватися тут з дітьми не хотілося… та й без дітей теж. — По-перше, він не подав на розлучення, коли після втрати становища вигоди від вашого шлюбу сім'ям уже не було, а отже, жодні зобов'язання вас більше не тримали разом. По-друге, сумніваюся, що чоловік, вихований з усвідомленням своєї позахмарної важливості, став би заморочуватися тим, аби приховувати від дружини свою інтрижку на стороні. Надто коли розуміє, що ця дружина (взагалі без нічого, ще й із спільною дитиною, яку не хоче віддавати) повністю від нього залежить. Заведи такий чоловік коханку — ти б про це точно знала. І по-третє, ну не поводився він з нею, як з коханкою, яку зараз побіжить у ліжко жбурляти. Вона так, однозначно до нього липне, як облизаний льодяник до вовняного пальто. Але коли я їх на вулиці разом побачила, мені здалося, що в ній він не дуже зацікавлений. Принаймні поки що. Тож якщо ти візьмеш справу в свої руки і звернеш на себе увагу чоловіка, то він на тебе й сам западе, і напевно не буде ні на кого задивлятися.

— Твої слова та богам у вуха, — похитала головою я.

Діставшись зупинки громадського транспорту, ми дочекалися потрібного трамвая, куди насилу закотили візочок з Клавіком, який все ще (на щастя) мирно спав. І перш ніж обидва хлопчики почали вередувати — дісталися рідного мікрорайону, межі якого практично не покидали через майже повну непристосованість громадського транспорту до того, щоб у нього могли забратися і проїхатися матусі з візками. Тож сьогодні день, можна сказати, був особливий. Нехай ми й зовсім нічого не дізнались, зате подивилися трохи на «зовнішній світ», перш ніж повернутися до рідного середовища проживання і сісти годувати дітей. Які, надихавшись свіжим повітрям і наївшись, благополучно поснули, давши нам трохи вільного часу.

— Слухай, а що це за конструктор? — поцікавилася я, помітивши на письмовому столі в квартирі Діни розібрану ляльку, навколо якої лежали якісь інструменти та купа штучного волосся.

— А це моє маленьке хобі. Щоб було якесь захоплення, окрім дитини, — усміхнулася вона у відповідь. — Коли є час, я знаходжу на барахолках старих ляльок і доводжу їх до ладу, а потім прошиваю новим волоссям, малюю обличчя, шию костюми.

— О, прикольно! Чи можна на готові подивитися?

— Звичайно, — засяяла Діна, відкриваючи ящик комода, в якому цих ляльок виявилося десь два десятки. І… вбрання лялечок були справді дуже милими, а волосся прошите на совість, та й кольори канекалону підібрані добре. Тільки ось…

— Ну так, звичайно, обличчя у мене так собі виходять, — трохи знічено сказала вона.

— Що правда, то правда, — сумно зітхнула я, згадавши від виду цих малювашок, як у п'ять років дорвалася до маминої косметики і вирішила зробити своїй китайській Барбі макіяж.

— Тому їх у комоді й тримаю. Чоловік бурчить, що йому на них дивитись страшно. Зате прошивка чудова! Кожне пасмо просовую за допомогою голки, зав'язуючи на її кінці вузлик. Тримається добре, густе, і штучне волосся купую в магазині для творчості хороше — яскраве, шовковисте, якісне.

— Ага, бачу. І плаття дуже милі. Якби тільки не обличчя, то...

І тут мене відвідав той проблиск ідеї, який, мабуть, можна було б порівняти зі спалахом блискавки. Або, на крайняк, лампочки, що спалахує над головою героя в старих мультиках.

— Слухай, я ж могла б їм обличчя красиво намалювати!

— Що, правда?

— Угу. Я ж у дитинстві малювати вчилася. Більше того, обличчя можна малювати не звичайні, а якісь цікаві. Так, щоб у результаті виходили не просто ляльки, а всякі казкові образи. А як тобі така ідея: робити таких ляльок на продаж? Знаходити на барахолках зіпсовані, але не зламані, реставрувати, роблячи з них усіляких незвичайних істот, і штовхати під реалізацію до сувенірних крамничок? Якщо піде справа, то зможемо так підробляти!

— Я навіть не знаю. Думаєш, таке хтось купить?

— Якісна та цікава ексклюзивна творчість ручної роботи завжди в ціні. Тож шанс є, — замислилася я. — У будь-якому разі, варто спробувати. Для початку давай сюди розчинник і зітремо старі обличчя. А потім я спробую трохи почаклувати!

Запалавши ідеєю, Діна відкопала в ящику робочого столу пляшечку розчинника, і наступні десять хвилин ми відтирали з голови ляльки невдало намальоване обличчя. Коли з цим було покінчено, подруга дістала коробку з олівцями, фарбами, пастеллю та лаками, і я взялася за справу.