Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Олена

   Пихчу, піднімаючись у свою кімнату. Зла, як сусідський пес, якого забули спустити з ланцюга, і він ладен гризти залізо власними ж зубами! А все через трьох дядечків і їхню згоду на ночівлю у нашому домі. 

   Ні, ви не подумайте, що я не гостинна! Я люблю гостей так же само, як і ходити до них, але ж це троє невідомих чоловіків у нашому домі! А якщо у них поганий задум і до ранку нам всім криндик?

   Я справді хотіла просто перед ними бовкнути про невідомість цієї ночі й мої припущення, які вони можуть продемонструвати, але стримав мене орлиний погляд батька.

   Він доволі добре розбирається в людях, але ж тут заковика: це не місцеві хлоп'ята, а гості зі “скель”. 

   У кімнату вриваюсь, все ще перебуваючи на емоціях, а от в душі можу поливати різними словечками цих кандидатів, поки мене поливає тепленька водичка.

   Скільки себе пам'ятаю, ніколи не була байдужою до води. Влітку мене не витягнеш з річки чи то озера, а от взимку — з душу чи ванни. Але сьогодні в мене тяга іншого роду: дізнатись щось більше про новоприбулих і вивести їх на чисту воду!

   Витерши своє тіло махровим рушником, плетусь у свою кімнату за одягом. Я так поспішаю змити з себе весь бруд разом із запахом, що й не здогадуюсь прихопити з собою бодай білизну.

   — А в разі чого… — шепочу, хапаючись за дверну ручку, і завмираю, наче бурулька на даху.

   На тілі виступають мурашки від страху. Вони ростуть, наче дріжджове бабусине тісто на запашний хліб, не даючи часу на оцінювання ситуації.

   У голові табун коней топчеться по моїх мізках тільки з однією думкою: а раптом хтось із дядечків прийшов по мою молоду душеньку? 

   Відсмикую руку від дверної ручки й, різко повернувшись, пробігаюсь кожним закутком ванної кімнати.

   — Сушка для волосся, сміттєвий бак, рушник, пральна машинка… — на останній зброї, виключно для оборони, зупиняю погляд довше, ніж на інших. Розум вимальовує картинку, що я така сильна, наче Ксена — принцеса-воїн, і спроможна піднести залізну коробку над головою. А тоді сміливим, сталевим кроком піти до дверей, відчинити засувку, а потім і клямку одним поглядом чи правою ногою, адже я правша і ліва ніжка точно підведе. Потім ступити вперед, грізно гаркаючи, і, побачивши міську блоху, розчавити її, наче зерно соняха. — Дурепа, — подумки медалізую свою фантазію, поки коні в моїй голові голосно іржуть, і шукаю далі. — Освіжувач повітря! — пошепки викрикую й ледь не біжу до унітаза за рятівним освіжувачем повітря після смердючих процедур. — “Морська свіжість” — читаю на етикетці й хижо усміхаюсь. — Дядечка за кілометр буде чутно! Навіть старий пес вловить морський бриз! — ставлю “зброю” на край раковини, загортаюсь у рушник, міцно зав’язуючи його вище грудей, і, схопивши інвентар, промовляю зображенню у дзеркалі: — З Богом! 

   Два кроки — і я біля дверей. Поворот ключа у лівий бік. Два рази! Різкий ривок на себе, крок вперед! Заплющивши очі, тисну на кнопку розпилення, а з уст зриваються неочікувані слова:

   — Отримай фашист гранату!

   У легенях бушує бриз, а я ще й досі не розплющила свої очі. Страшно! Знаєте, власна фантазія — гірше ворога, а вона у мене така буйна, як бур'яни на нашому городі!

   “Сцикло!” — проноситься в голові, і тільки це підштовхує мене розліпити повіки.

   — М-да-а… — у моєму голосі частка іронії в сплетінні з розчаруванням, адже в кімнаті порожньо!

   Прочинивши навстіж вікно у своїй спальні, знову плетусь у ванну кімнату, прихопивши з собою білизну та сукню. Заодно дякую собі та батькам за те, що дозволили переробити комору в персональну ванну кімнату!

   Переодягнувшись, я починаю сушити волосся, одночасно радіючи, що моя сушка не з базару, де продають дешеве лайно за столичними цінами, а з магазину з нормальними цінами. Якщо увімкнути на всю потужність і направити на обличчя, то щоками так непогано тріпоче!

   Заплівши біляве волосся у тугу косу, розглядаю себе прискіпливим поглядом. У голові чомусь спливає картинка з бойовим мейком, і до мене доходить абсурдність власних же думок, поведінки й того, що я вже не мале дівчисько. Я доросла дівчина, якій вже стукнуло двадцять три, з дипломом, але не роботою, і яка ще живе під батьківським крилом. Про свою нецілованість навіть думати не хочеться! Звісно, це не проблема, та й я над цим не зациклююсь. Єдине, над чим мені варто думати — робота й самостійність, а все решта — з часом.

   Я люблю село, батьківський дім, працювати, але у дизайнерській справі я лечу, почуваючись пір’їнкою. 

   Як виявляється, все, що мені потрібно зараз — це політ, а не думки про хлопців з міста, які застрягли в багнюці й таким чином опинилися у моєму домі. 

   Маленькою дівчинкою я можу побути в думках чи наодинці з собою, та зараз не варто ганьбити свою сім'ю і себе.

   Усміхнувшись, я зачиняю за собою двері і йду до сходів, щоб спуститись до малознайомих чоловіків.